Тема: Засоби режиму для підтримки стабільності політичного режиму

  • Вид работы: Реферат
  • Предмет: Политология

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний економічний університет

Факультет компютерних інформаційних технологій

Кафедра компютерних наук








Комплексне практичне індивідуальне завдання

з курсу «Політологія» на тему:

«Засоби режиму для підтримки стабільності політичного режиму»





Виконав:

студент групи ПЗАС-11

Мазур Іван


Перевірив:

Томахів В.Я.





Тернопіль - 2013

Зміст


Вступ

.Суть поняття «політичне життя»

.Політична стабільність і конфлікти

.Засоби і методи підтримки стабільності політичного життя та вирішення конфліктів

.Умови та засоби режиму для підтримки стабільності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ


Тема даного комплексного, практичного, індивідуального завдання: Засоби режиму для підтримки стабільності політичного життя є досить актуальною для вивчення, оскільки кожна держава має свій політичний режим, який позначає сукупність прийомів і способів здійснення політичної державної влади і стабільності в країні. Політичний режим характеризує ступінь політичної волі, визначений тип політичної системи, що характерезує засоби режиму для підтримки стабільності політичного життя.

Сучасний світ - це величезна масса різноманіть країн, народів й ідеологій. У сучасних державах характер політичної стабільності чи нестабільності визначається економічними, соціальними та ідеологічними конфліктами як у суспільстві, так і головно в середовищі еліти, причинами яких є неефективність законотворчої діяльності, використання недосконалості законодавства в корисливих цілях, відсутність у державної влади політичної волі щодо здійснення демократичних реформ, прийняття управлінських рішень в вузькогрупових інтересах бізнесових та політичних груп. Викладене актуалізує дослідження теоретичних аспектів політичної стабільності, чинників її становлення та механізмів збереження її.

Стабільність стосується всіх сфер суспільно-політичного життя, визначається структуризацією суспільства - горизонтальною і вертикальною, його диференціацією - утворенням відповідних спільностей, соціальних груп і верств з властивими їм інтересами, відображенням цих інтересів різними політичними організаціями.

1. Суть поняття «політичне життя»

політичний життя стабільність конфлікт

Політичне життя - частина суспільного життя, пов'язана з конкретно-історичною, свідомою та цілеспрямованою політичною діяльністю людей, їхніх політичних структур щодо реалізації соціально-політичних інтересів та потреб у процесі формування й здійснення політичної влади в суспільстві.

Зміст політичного життя становлять:

) політичні відносини, що виникають при встановленні влади і в процесі володарювання;

) ставлення до держави, здійснення нею притаманних їй функцій;

) відносини між партіями та громадськими об'єднаннями, між масами й політичними лідерами, міжполітичними партіями і політичними лідерами та ін.

Політичне життя багатогранне і різнобарвне. Його можна класифікувати за різними принципами. Типологія політичного життя має такий вигляд:

. за обсягом охоплення сфери - внутрішньополітичне, зовнішньополітичне;

. за сферами прояву - соціально-політичне, національно-політичне; військове; адміністративно-політичне та ін.;

. за суб'єктами політики - соціально-класове, національне, державне, партійне, громадсько-політичне тощо;

. за діяльністю політичних органів - парламентське, адміністративне;

. за формами діяльності мас - парламентське, страйкове, мітингове;

. за формами організації - організоване, стихійне, слабоорганізоване;

. за рівнем здійснення - за місцем проживання, в трудових колективах, на рівні управління й самоуправління за адміністративно-територіальним поділом, на державному рівні, міжнародному рівні.[7]

Отже, політичне життя має складну внутрішню структуру. Розрізняють внутрішньополітичне та зовнішньополітичне життя.

Внутрішньополітичне життя - це життєдіяльність політичної системи суспільства з її основними структурами - політичною владою, політичними відносинами,політичною організацією суспільства, політичною культурою, найважливішими політичними процесами, напрямами й формами політичної діяльності.

Зовнішньополітичне життя є системою взаємовідносин держав, партій, їхніх блоків і союзів з питань власних інтересів, а також інтересів світового співтовариства. Змістом зовнішньополітичного життя є контакти між державними та іншими політичними лідерами для укладення або здійснення існуючих домовленостей договірних сторін із зовнішньополітичних питань. [11]

Найбільш активно впливають на політичне життя суспільства економічне життя і соціальний стан. Розвиток суспільства у XX ст. продемонстрував можливість існування двох варіантів організації економічного життя, які суттєво відрізняються один від одного: ринкова економіка і командна економіка. Відповідно до організації економічного життя, в кожній із систем будувалось значною мірою і життя політичне. Чим більш розвинені ринкові відносини і відповідне їм економічне життя, тим демократичніше політичне життя і політична система, що йому відповідає. Політичне життя суспільства зумовлене також його соціальним станом, тобто діяльністю соціальних спільностей - народів, націй, соціальних груп, активною діяльністю особи. Це особливо помітно в умовах демократично, тоталітарно, авторитарно організованого суспільства.


2. Політична стабільність і конфлікти


Стабільність - це нормальне функціонування політичної системи, усіх її структур та інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатня авторитетність. Стабільність проявляється також і в суворому дотриманні і виконанні законів та інших регулюючих нормативних актів, використаних стосовно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об'єктивною стабілізацією та її складовою частиною є відсутність політичного напруження в суспільстві. Стабільність виступає оцінкою стану політичного життя всередині держави, а також у системі міжнародних відносин.

Створення умов для нормального функціонування громадських інститутів та владних структур незалежно від існуючого режиму є найважливішою функцією політичного керівництва і державного управління. Стабільність стосується всіх сфер політичного та громадського життя. По суті стабільність - інтеграція людей для досягнення певної мети, рішення тих чи інших проблем на базі розподілу праці та обов'язків. На відміну від традицій, що проголошували вивчення в Україні класової боротьби та суперечностей як джерела соціальних змін, політологи, соціологи Заходу приділяли й приділяють увагу з'ясуванню природи конфліктів.

Стабільність виступає як характеристика стану політичного життя всередині держави, а також в системі міжнародних відносин. У цьому розділі зазначене явище розглядається саме як стан політичного життя всередині держави. Незалежно від існуючого режиму, важливою функцією політичного керівництва є створення умов для нормального функціонування суспільних інститутів. Це передбачає більш-менш стабільний стан (лат.: stabilis - постійність) суспільства, без втрати здатності до динамічності, адаптації до змін внутрішніх і зовнішніх умов його функціонування.

Політичні конфлікти - зіткнення несумісних, часом протилежних інтересів, дій, поглядів окремих людей, політичних партій, громадських організацій, етнічних груп, націй, держав, військово-політичних і політико-економічних організацій. Політичні конфлікти бувають зовнішньо- і внутрішньополітичними.[5]

Зовнішньополітичні - це міждержавні конфлікти як збройні, так і незбройні.

Внутрішньополітичні конфлікти - це конфлікти всередині суспільства, державної системи, політичної партії, громадсько-політичної організації.

Можливість вирішення політичних конфліктів - через переговори. Конфлікт, який існує тривалий час, спричиняє кризу.

Політична криза - фаза політичного процесу, яка характеризується порушенням політичної стабільності в суспільстві, неможливістю функціонування політичної системи, важкий політичний стан суспільства.

Частковими політичними кризами в суспільстві є: конституційна, парламентська, урядова, внутрішньопартійна. Конфліктні ситуації як особливий стан політичного життя - явище різнобічне. Його істотною гранню є політична напруга.

Під напругою розуміється особливий стан суспільного життя на ґрунті загострення протиріч обєктивного і субєктивного характеру. Вони поглиблюються через такі зовнішні обставини, як наприклад, стихійні лиха, катастрофи. В основі політичної напруги лежать економічні, соціальні та політичні процеси, хід і спрямованість яких призводить до виникнення конфліктної ситуації. Політичні конфлікти і політична напруга проходять певні стадії:

.передконфліктна ситуація - їй властиве загострення протиріч, сильніше, ніж звичайне, зіткнення інтересів протилежних сторін, тобто конфлікт вже існує в прихованому вигляді;

.конфлікт у неприхованому вигляді - це відбувається внаслідок появи якихось нових факторів або дій. Саме вони трансформують перед конфліктну ситуацію в бік загострення. На цій стадії відповідні зміни відбуваються в політичній напрузі. Вона вкрай загострюється. Характерною є також поява вогнищ і навіть зон різкого загострення напруги в окремих населених пунктах і регіонах.

.За певних умов політичні конфлікти набувають тенденції до послаблення і, врешті, до подолання, яке може відбуватися само собою, коли стихійно зникають причини конфлікту через зміну обставин. Конфлікт може бути усунений свідомою діяльністю однієї або всіх конфліктуючих сторін. Це передбачає досягнення згоди на ґрунті взаємних поступок.


3. Засоби і методи підтримки стабільності політичного життя та вирішення конфліктів


Суспільна система та її політичний режим визначають і характер політичної стабільності. В умовах демократичного ладу усі механізми влади спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних інтересів, виходячи з потреб панівних сил. Формується і механізм самоврегулювання, у тому числі політичних відносин. Тут провідна роль держави, покликаної регулювати всю систему суспільного життя для збереження існуючого ладу. По суті, діє механізм адаптації політичної системи до змін умов функціонування суспільства. Існує і діє сукупність певних інститутів, процесів та відносин, з допомогою яких і забезпечуються найбільш оптимальні умови нормального функціонування політичної системи, що пристосовується до середовища, що змінюється, формується здатність справлятися з анархією, ефективно використовувати для зміцнення існуючого ладу досягнення науково-технічного прогресу. Добре налагоджене політичне інформування населення, постійна трансформація політичної системи, збалансованість усіх соціальних політичних сил тощо, все це забезпечує політичну і суспільну стабільність.

Велике значення має для стабільності і політичної, і державної наявність сильного середнього класу. В умовах демократизації І суспільного життя в Україні тільки почалося формування середнього класу. Підтримуючи конституційні демократичні партії, маргиналізуючи праві та ліві екстремістські групи, середні верстви в якійсь мірі знімають соціальне напруження, зміцнюють; становище в країні, попереджають, упереджують політичні конфлікти. Важливу роль відіграє забезпечення політичної спадкоємності. Йдеться про спосіб заміни або передачі політичної влади. Демократичне суспільство - відкрита система і здатна відносно безболісно пристосовуватися до змін внутрішнього та зовнішнього середовища. Така стабільність динамічна. Авторитарним і тоталітарним режимам притаманна така стабільність, зорієнтована на формування соціально-однорідного суспільства, де саморегулювання забезпечується репресіями, насиллям, спрямованими на усунення будь-якої існуючої чи потенційної опозиції.

Політичні процеси бувають двох типів: зовнішньополітичні та внутрішньополітичні.

Відкритий політичний процес визначається тим, що політичні інтереси соціальних спільностей, груп і громадян систематично виявляються у виборчих перевагах, програмах політичних партій і рухів, а також в інших формах публічних прихильностей людей до державної влади. При демократії це виражається в безперервних контактах між соціальними спільностями, групами, громадянами та інститутами, структурами влади, обговоренні і оспорюванні окремої та загальної мети і проблем, коректуванні здійснюваного під впливом громадської думки політичного курсу. В умовах тоталітарних режимів висвітлюються інші риси політичної взаємодії суб'єктів та інститутів влади: адміністративна безкрайність центру, всепроникаючий силовий вплив держави на рядових громадян тощо. Якщо ж в демократичних державах відкритість політичного процесу виражається у відкритості для громадськості різних фаз прийняття політичних рішень, коректуванні програм, рекрутстві еліт, а також інших ділянок владної взаємодії громадян, то в тоталітарних режимах відкритість політичного процесу ніколи не поширюється на механізми управління й особливо на вироблення стратегічної та тактичної мети правління.

Тіньовий політичний процес базується на публічно неоформлених політичних інститутах та центрах влади, а також на таких владних домаганнях соціальних верств, груп та окремих громадян, що з різних причин не передбачають спрямування до офіційних суб'єктів та об'єктів влади тощо. Центрами влади, до яких апелюють громадяни, виступають заборонені, нелегалізовані та невизнані суспільством структури (мафіозні клани, діючі на тій чи іншій території). Владно-політичний простір регулюється прийнятими в таких центрах рішеннями, запропонованими ними засобами та нормами реалізації мети, встановленими правами та свободами діючих суб'єктів. Тіньовий політичний процес може виступати і в альтернативній офіційній політичній формі (паразитування мафіозних структур на державних інститутах влади тощо), і в неальтернативній формі, коли вища влада певних інститутів офіційно не афішується, але зізнається. Така ситуація досить типова.

Сучасний історичний період характеризується найбільш глибокою і всебічною кризою тоталітарних та авторитарних політичних режимів у різноманітних регіонах світу. У деяких країнах демократичні домагання маскуються в авторитарну практику, в інших - справжній рух у бік демократії. Інколи насильство покликане нейтралізувати сповзання суспільства до повного краху і стану, близького до анархії. Для того, щоб оцінити неоднозначні зміни, що відбуваються в політичних системах, необхідна теоретична основа для порівняльного аналізу, здатного узагальнити найширшу різноманітність політичних систем. Політичний розвиток - це зростання спроможності політичної системи.

До числа довгодіючих факторів можна віднести здатність справлятися з анархією, ефективне використання для зміцнення існуючого ладу досягнень науково-технічної революції, добре налагоджений механізм періодичного оновлення, постійної трансформації політичної системи, відпрацьовану систему підтримки соціального, політичного та ідеологічного балансу в рамках державного і суспільного ладу. Вони втілюються у життя за допомогою багатопартійності, парламентської опозиції, незалежних засобів масової інформації та інших соціально-політичних амортизаторів.

Важливу роль грає забезпечення політичної спадкоємності. В широкому розумінні слова йдеться про спосіб заміщення або передачі політичної влади від одного індивідума, уряду або режиму іншим. В. Кольверт зазначає, що в більш вузькому розумінні спадкоємність співвідноситься з таким законодавче встановленим процесом передачі влади, який дає змогу уникнути кризових ситуацій, що виникають у подібних випадках, і тримати цей процес під контролем.

Існуючий порядок політичної спадкоємності сприяє стабілізації, а також адаптації політичних систем, режимів до нових умов. В. Кольверт наголошує, що здатність політичної системи чи режиму здійснювати послідовну і контрольовану передачу влади є індикатором політичної стабільності, а політична спадкоємність - важлива риса практичної політики.

Конфліктні ситуації як особливий стан політичного життя - явище різнобічне. Його істотною гранню є політична напруга.

Під напругою розуміється особливий стан суспільного життя на грунті загострення протиріч об'єктивного і суб'єктивного характеру. Вони поглиблюються через такі зовнішні обставини, як наприклад, стихійні лиха, катастрофи.[2]

В основі політичної напруги лежать економічні, соціальні та політичні процеси, хід і спрямованість яких призводить до виникнення конфліктної ситуації.

Стабільність стосується всіх сфер життя. Це явище зумовлене структуризацією суспільства - горизонтальною і вертикальною, його диференціацією - утворенням відповідних спільностей, соціальних груп і верств з властивими їм інтересами, відображенням цих інтересів різними політичними організаціями. Йдеться по суті про інтеграцію людей для досягнення певних цілей, розв´язання тих чи інших завдань на основі поділу праці і обов´язків, а отже, і відповідної ієрархічної структури.

Конфлікт не може бути подоланим, якщо навіть одна сторона не здатна вислухати свого суперника. Тоді можлива й інша ситуація - поглиблення, ескалація конфлікту. Вона означає, що протистояння і противоборство сторін здійснюється за рахунок залучення дедалі більшої кількості населення. Розширення зони конфлікту, збільшення конфліктуючих проблем, скорочення можливостей взаємних поступок і загострення взаємних вимог, перехід до більш жорстких, іноді насильницьких і збройних форм боротьби - такі неминучі наслідки ескалації конфліктів. Один із варіантів подолання конфлікту - повернення до можливості його мирного усунення. Про те нова ситуація формує новий рівень взаємних претензій і новий рівень можливих поступок. Неможливість досягнення згоди призводить до політичної кризи, насамперед кризи владних відносин.

Можливі різні підходи до аналізу політичної стабільності. На відміну від традиції, яка наголошувала на вивченні класових протиріч як джерела соціальних змін, політологія США та інших країн Заходу акцентує увагу не на з´ясуванні природи конфліктів. Головне її спрямування - збереження стабільності і цілісності суспільної системи. Наука передбачає пошуки шляхів згуртування суспільства, окремих груп та індивідів на ґрунті спільних цінностей та інтересів. Теорія ставить своєю метою вивчення еволюційних змін у суспільних пріоритетах і поведінці, а не ідеологічне розхитування і вибух суспільних емоцій. Звідси і відповідні концепції. Так, згідно з концепцією «соціальної інтеграції», в основі стабільності лежить інтеграція суспільства. Під останньою розуміються стан зв´язаності окремих диференційованих частин суспільства в ціле, а також процеси, які ведуть до цього. Погляди щодо факторів інтеграції різні. Наприклад, Е. Дюркгейм, М. Вебер, В. Парето вважали, що інтеграція відбувається на ґрунті спільних для всіх членів суспільства цінностей і норм. Сучасні функціоналісти, зокрема Т. Парсонс, вважають, що інтеграція забезпечується такими механізмами, як універсалістська правова система, добровільні асоціації, розширення прав членів суспільства.[8]

Дещо інші підходи до з´ясування стабільності випливають із «соціальної теорії організації». В її виникненні було два напрями:

Перший - раціональний - від Р. Міхельса, Ф. Тейлора. Передбачався підхід до організації з позицій «соціальної інженерії», конструювання її в розрахунку на потреби виробництва.

Другий - природний - від О. Конта. Наголошувалося на саморегулюючих властивостях організації як біопсихологічній популяції, на неформальних стосунках між працюючими в організації, боротьбі між ними за вплив, ресурси та інформацію.

Нині утвердився своєрідний синтез - неораціональний підхід (П. Блау, Ф. Селзник, Г. Саймон.). Запозичено у раціоналістів концепцію опосередненої організаційної структури, завдання якої поглинати дезорганізуючі впливи зовнішнього середовища - ринкових коливань, політичної кон´юнктури, дефектів правової системи. Водночас передбачається, що пристосованість організацій до зміни умов залежно від процесів усередині самих організацій більша, ніж від зовнішніх факторів. Загалом, оскільки реальністю вважаються індивід і мала соціальна група, то саме вони є відправними соціальної, в тому числі політичної стабільності.

Політична стабільність - одна із сторін соціальної стабільності, її можна визначити як такий стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна из них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво. Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільностей, соціальних груп і політичних інститутів як суб´єктів владних відносин.

Збалансованість здійснюється по лінії як вертикальних, так і горизонтальних зв´язків, їй властиві дві риси:

Перша характеризує саму політичну систему - рівновагу її складових частин, відносини та взаємодію між її інститутами - організаційними, нормативними та ціннісно-ідеологічними.

Друга стосується взаємовідносин у цілому політичної системи з іншими сторонами суспільного життя.

В цьому випадку суб´єктами відносин політичної стабільності виступають, з одного боку, різноманітні латентні політичні сили, з другого - інститути політичної системи. Саме цей аспект політичної стабільності найбільш складний і несе в собі найбільший потенціал невпорядкованості.

Політична стабільність має й інші аспекти. Вона може характеризувати стан усередині партій, інших суспільно-політичних організацій та рухів. Йдеться також про взаємостосунки між різними елементами управлінських державних структур.

Як віддзеркалення розмаїття суспільної організації виступає політична стабільність у системі міжнаціональних, міжетнічних відносин. Те ж стосується відносин між соціальними класами, верствами. Політичний характер мають і міжконфесійні відносини. Отже, і тут можливий стан певної рівноваги різних сил.

Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів та інших регулятивних нормативних актів, використанні відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об´єктивною стороною стабілізації і її складовою частиною є відсутність політичної напруги.

У суб´єктивному плані стан політичної рівноваги дає громадянам, які не перебувають в опозиції до існуючого ладу, відчуття безпеки і спокою, своєрідного політичного комфорту, впевненості в можливості задоволення своїх потреб і сподівань. Ті, хто знаходиться в опозиції, також мають відчуття захищеності законом. Політичні цінності і настанови більш-менш стійкі, відсутня політична агресивність. В умовах політичної стабільності рівень політичної активності у більшості населення відносно невисокий, оскільки перше місце серед їх пріоритетів посідають не політичні, а звичайні, буденні потреби.

Одним з ключових елементів у функціонуванні політичних режимів є наявність достатніх ресурсів, мобілізація яких створює необхідні умови для досягнення поставлених цілей. І якщо середу прийнято розглядати як щось, що робить вплив, то ресурси дозволяють режиму не настільки відчувати вплив на собі, скільки надавати його на суспільство Використання, або мобілізація ресурсів дозволяє режиму інтегрувати суспільство перед необхідністю вирішення назрілих завдань.

Фактично оцінка наявних ресурсів, сукупного потенціалу, яким при певних умовах може розташовувати режим, входить до розглянутий тільки що процес прийняття рішень. Однак це питання безсумнівно заслуговує спеціального розгляду. Ясне уявлення про те, які ресурси знаходяться у розпорядженні правлячого угруповання, в значній мірі визначає правоту проведеного аналізу і правильність зроблених на його основі висновків про політичне майбутнє того чи іншого суспільства. Наведемо один конкретний приклад.[15]


4. Умови та засоби режиму для підтримки стабільності


Найважливіша умова стабільності демократичного режиму - наявність в його розпорядженні достатніх матеріальних і духовно-психологічних ресурсів. У цьому ставлення-ванні демократія нічим не відрізняється від будь-якого іншого режиму. У той же час специфіка демократії полягає в тому, що її ресурси мають здатність до самопоновленню в рамках сформованої системи інститутів. Демократія не позбавлена від небезпек, але, досягнувши стану стабільності, їй надається під силу завдання проведення економі-чеських і соціальних реформ без істотного потрясіння наявних норм та інститутів. Один з найбільш поширених прикладів - Сполучені Штати в епоху Ф. Рузвельта. "Соціально відповідальна держава", справило колосальні зміни у функціонуванні економіки і самих структурах громадської думки. Однак система політичної демократії при цьому не тільки збереглася в своїх основах, а й отримала новий поштовх для подальшого розвитку.

Серед умов стабільності демократії правомірно виділити внутрішні (економічні та соціокультурні фактори, фактор лідерства) і зовнішні. Мабуть, є сенс поставити питання і про низку інших (несвідомо психологічних, філогенетичних, географічних) умов демократичної стабільності, проте в даному розділі ці умови розглядатися не будуть. Частково тому, що ми вже мали можливість охарактеризувати ці фактори у другому розділі (2.1). Частково тому, що питання це особливо складний і потребує спеціальних досліджень. До цих пір немає ясності в тому, чи мають несоціальні фактори якесь спеціальне значення у стабілізації демократичних інститутів.

До зовнішніх умов демократичної стабільності цілком правомірно віднести на-відмінність такого оточення, яке виключало б або зводило до мінімуму можливості втручання в цілях руйнування існуючої політичної системи. Залежно від розмірів і ресурсів країни, не пов'язаних з характером політичної системи і дозволяючих їй протистояти потенційному агресорові, як відносно сприятливі можуть розглядатися самі різні умови.[15]

Тоталітаризм в цьому відношенні набагато більш послідовний, стійкий і надійний для можновладців. Однак шлях від авторитаризму до тоталітаризму довгий і тернистий - рідкісні з авторитарних режимів можуть пройти його до кінця. Крім того, навіть у тих випадках, коли тоталітаризм встановлений і функціональний, а його політичні інститути справляють враження сильних і ефективних, влада не може заспокоюватися в пошуках все нових і нових способів своєї стабілізації і переконання суспільства в се єдиною законності і справедливості. Тоталітаризм, як показує досвід, аж ніяк не безсмертний і з часом втрачає опори своєї стійкості, вироджуючись в режим, чиї інститути дряхліють і який починає все більш нагадувати авторитаризм. У цьому зв'язку має сенс виділити два типи авторитарних режимів - предтоталітарне і посттоталітарні. Звичайно, теоретично не можна виключати можливості їх взаємотрансформаціі. Режим, що виник історично як посттоталітарний, при відповідних умовах може вишукати ідеологічну та матеріально-силову основу для нового стрибка в утопію. Проте шанси для такого стрибка у посттоталітарних режимів незрівнянно менш значні.

Таким чином, будь авторитаризм внутрішньо суперечливий, важко передбачуваний і потенційно нестабільний. Як правило, умови, що дозволяють йому втриматися при владі, не стільки політичні, скільки соціальні та економічні. Політично, як ми вже сказали, у авторитаризму найчастіше немає ні стабільного джерела влади, ні надійної опори у вигляді масового руху. Більше того, авторитаризм нерідко приживається і існує в умовах сегментованого суспільства, в якому жодна з конкуруючих політичних угруповань не має шансів всерйоз похитнути шанси правлячої еліти.

У той же час соціально, як наприклад, у випадку з брежнєвських режимом, авторитаризм має хороші шанси для виживання. Демократія має тенденцію до стабілізації лише у відносно сприятливих соціально-економічних умовах, стійкого зростання валового внутрішнього продукту і доходів населення. Тоталітаризм, як правило, також демонстрував значні і притому досягнуті в рекордно короткі терміни економічні досягнення. Яскравий приклад - двадцятивідсоткові темпи зростання радянської економіки в 30-і роки. Початок кінця тоталітарних режимів багато в чому і пов'язане з їх недостатньою соціально-економічною ефективністю. Якщо ж в економічному фундаменті відбуваються помітні зміни до гіршого, то під загрозою розпаду виявляються як тоталітарна, так і демократична форми правління. У цьому розпаді соціально-економічних тканин і криється, на наш погляд, головна причина виникнення авторитарних режимів. Якщо по приході до влади цим режимам не вдасться змінити становище на краще, то швидше за все їх спіткає доля попередників.

Підсумовуючи сказане, можна сформулювати, щонайменше, п'ять основних чинників ослаблення авторитарних режимів, п'ять основних дилем, з якими ці режими змушені стикатися у повсякденній діяльності.

По-перше, це соціально-економічна нестабільність, нерідко пов'язана з ослабленням стимулів економічної активності і розчаруванням мас в політиці та політичних діячів.

По-друге, це дилема легітимності авторитаризму, пов'язана з відсутністю чітко вираженого джерела влади, авторитет якого не може бути поставлений громадським більшістю під сумнів. Режим може бути за своєю природою військовим, бюрократичним, партійним або персоніфікованим, однак найчастіше ця влада армії, партії, бюрократії або спить вождя виявляється недостатньою для мобілізації суспільної підтримки та організації суспільного консенсусу.

По-третє, з цим же пов'язана і ідеологічна імпотенція авторитарних режимів.

По-четверте, авторитаризми постійно постають перед дилемою конкуренції еліт, явища в загальному неминучого в переважній більшості товариств, але постійно викликає у правлячої угруповання роздратування і нові труднощі. Вибір, який виникає у цьому зв'язку перед авторитарним режимом - це вибір між інституціалізації конкуренції еліт чи її остаточним придушенням. Перший шлях - величезний і практично незворотній крок у бік демократії, другий шлях - до тоталітаризму.

Нарешті, по-п'яте, існує і дилема участі, без вирішення якої ніякої авторитарний режим не може вважати вирішили фундаментальну задачу забезпечення соціальної та політичної стабільності. Проблема тут може бути коротко сформульована таким чином. Відсікаючи себе від масового політичної участі, режим тим самим ізолює себе від суспільства і раніше чи пізніше остаточно повисає "у повітрі". Однак підключаючи до політики масові верстви населення, дозволяючи вільні або навіть спочатку не надто вільні загальні вибори, режим робить ще більш істотний у напрямку до демократії крок. Одного разу зважившись на це, режим повинен буде примиритися з тим, що надалі процедура виборів має шанси перетворитися на невід'ємну характеристику політичного процесу.

Такі основні загрози, що підривають стабільність авторитарного режиму і створюють раніше чи пізніше ситуацію політичного переходу.

Поняття тоталітаризму не є в словнику політичної науки загальноприйнятим в тому сенсі, в якому загальноприйняті терміни "демократія" і "авторитаризм". Сама концепція тоталітарних режимів як принципово відрізняються від авторитарних, продовжує зазнавати критики, і чимале число авторитетів політичної науки воліє уникати оперування терміном "тоталітаризм", розглядаючи його в кращому випадку як різновид авторитаризму.

Ідеологія, безсумнівно, виступає інструментом масової індоктринації і впроваджується елітами. Однак ступінь успіху тоталітаризму вимірюється тим, як ця ідеологія сприймається масовими верствами суспільства. Масовизація суспільства і неминуче пов'язані з нею процеси люмпенізації, що розвиваються в масовій свідомості, виявляються зворотним боком всесилля правлячого угруповання. Це збіг масових очікувань і прагнень з устремліннями еліти - ключ до пояснення стабільності тоталітарних режимів. Ненависть більшовизму до багатства і багатим ніколи не завершилася б масовим зубожінням суспільства, якби не поширеність порівняльно-розподільних уявлень в селянських шарах і в російській інтелігенції.

Як результат інституціалізації зазначених вище характеристик виникає доста-точно стабільне утворення, історично життєздатне протягом певного відрізка часу. Товариству виявляється під силу скорочення розриву з країнами-лідерами у військово-економічній галузі. Причому, чим більш успішний тоталітаризм, тим більш вражаючими виявляються відмічені результати. До певної міри Тоталітаризм виявляється тим більш стабільний, ніж більше він тоталітарен. Структурно ця Тоталтарність веде до формування абсолютно особливого, істотно яка від авторитарного, режиму.[15]

Висновки


Політичне життя багатогранне і різнобарвне. Його можна класифікувати за різними принципами. Політичне життя - частина суспільного життя, пов'язана з конкретно-історичною, свідомою та цілеспрямованою політичною діяльністю людей, їхніх політичних структур щодо реалізації соціально-політичних інтересів та потреб у процесі формування й здійснення політичної влади в суспільстві.

Одну із основних ролей грає стабільність політичного життя. Стабільність стосується всіх сфер політичного та громадського життя. Стабільність виступає оцінкою стану політичного життя всередині держави, а також у системі міжнародних відносин. При нерозумному керівництві і владі стабільність піддається загрозі, наслідком чого можуть бути конфлікти, суспільне напруження чи навіть криза.

Суспільна система та її політичний режим визначають і характер політичної стабільності. Оскільки демократичне суспільство є відкритою системою, то воно здатне відносно безболісно пристосовуватися до змін у внутрішньому і зовнішньому середовищі свого існування. Така стабільність є динамічною, її можна вважати «живою», конструктивною. Вона виступає умовою самовідтворення демократичних режимів.

Авторитарно-тоталітарним режимам також властива своєрідна стабільність, про що свідчить їх існування у феноменально складних умовах. Проте це стабільність замкнутої системи, яка зорієнтована на формування «соціально однорідного суспільства». На відміну від само-регуляторів демократичних режимів, заснованих на визнанні опозиції, грі різних політичних сил, у цілому плюралістичних, саморегулювання командно-адміністративних систем забезпечується репресивними методами, спрямованими на усунення будь-якої існуючої чи потенційної опозиції, утвердженні монізму одноманітності в усіх сферах життя. Така стабільність призводить до стану застою, політичної і загальної стагнації. Тобто йдеться про стагнаційну стабільність. Вона має неконструктивний характер, урешті-решт, як правило, закінчується розпадом соціуму, національною катастрофою.

В основі зрівноваженості політичних процесів лежать врешті-решт соціально-економічні фактори. Проте безпосередньо це явище соціально-психологічне, оскільки характеризує певний баланс політичних інтересів різноманітних соціальних груп і сил. А саме стан їх відносного примирення, консенсусу. За певних умов ця збалансованість відсутня і виникає дестабільність. Отже, альтернативою щодо стабільності є нестабільність, а не конфлікт. Останній за певних умов на відповідній стадії загострення зумовлює нестабільність і є її безпосередньою причиною.

Список використаної літератури:


1. Макаричєв А.С. Стабільність і нестабільність при демократії: Методологічні підходи та оцінки. / / Поліс. - 1998. - 294c.

2. Павлов М. А. Національна безпека. Етнодемографічний чинники / / Національні інтереси. - 1998. - 183c.

. Основи політології / під ред. Ямко Н.М. - Харків, 2001. - 322 с.

5. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: Академія, 2003. - 425 с.

. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

7. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

9. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

10. Панов М. Політологія: Підручник для студ. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - К. : Видавничий Дім "Ін Юре", 2002. - 360с.

11. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

12. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний слов-ник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

3. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

4. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. - 573 с.

15. Циганков А.П. Сучасні політичні режими: структура, типологія, динаміка. - М.: Інтерпракс, 1995. - 296 с.