Тема: Інститут парламентської опозиції в історії зарубіжного та вітчизняного законодавства

  • Вид работы: Диплом
  • Предмет: Основы права

Державний вищий навчальний заклад

«Запорізький національний університет»

Мiнiстерства освіти i науки України













ДИПЛОМНА РОБОТА

Інститут парламентської опозиції в історії зарубіжного та вітчизняного законодавства




Виконав

Студент групи 20, спеціальність 7.060.101 В.Г. Хижняк







Запорiжжя 2011

Реферат


Обєкт дослідження - суспільні відносини, що обумовлюють виникнення і розвиток інституту парламентської опозиції в історії зарубіжного та вітчизняного законодавства.

Предмет дослідження - дослідження загальних закономірностей та особливостей становлення, розвитку i організації парламентської опозиції, форми та методи її роботи, проблеми організаційно-правового і політичного існування, зарубіжне та вітчизняне законодавство.

Мета роботи - комплексний розгляд теоретичних i практичних проблем, пов'язаних з функціонуванням парламентської опозиції.

Методи дослідження: індукції, дедукції, системно-структурний, системно-функціональний, порівняльний, формально-логічний, історичний.

Необхідність правового врегулювання суспільних відносин, повязаних з існуванням політичної опозиції, обумовлює актуальність і важливість комплексного дослідження зазначеної проблеми через призму історичного досвіду зарубіжних країн та України, що дасть можливість забезпечити механізм гарантій функціонуванні політичної опозиції в Україні.

За результатами проведеного дослідження було розкрито еволюцію поглядів на політичну опозицію, поняття, призначення i сутність парламентської опозиції, охарактеризовано виникнення i розвиток, здійснено класифікацію п. о. та запропоновані основні шляхи удосконалення роботи п.о в Україні. Показано основні етапи інституціоналізації як в зарубіжних країнах, так і в Україні.

Перелік ключових слів: ПАРЛАМЕНТСЬКА ОПОЗИЦІЯ, опозиційність, політична опозиція, сучасна демократія.


Перелiк умовних скорочень


ГА ООН Генеральна Асамблея Організації Обєднаних Націй

БЮТ Блок Юлії Тимошенко

ГГР Головна Руська Рада

КПУ Комуністична партія України

НДПУ Народно-демократична партія України

СДПУ (о) Соціал-демократична партія України (обєднана)

СПУ Соціалістична партія України

США Сполучені Штати Америки

УНП Українська народна партія

УПСР Українська партія соціалістів-революціонерів

УПСС Українська партія соціалістів-самостійників

УПСФ Українська партія соціалістів-федералістів

УРДП Українська радикально-демократична партія

УТП Українська трудова партія

УЦР Українська Центральна рада

ФРН Федеративна Республіка Німеччина

п. о Парламентська опозиція


Змiст


Перелiк умовних скорочень

Вступ

Роздiл 1. Теоретичні основи інституту політичної опозиції

.1 Поняття опозиції її види та функції

.2 Генезис та еволюція уявлень про політичну опозицію у світовій політико-правовій думці

Роздiл 2. Виникнення та історичний розвиток інституту політичної опозиції

.1 Історичні витоки політичної опозиції в зарубіжних країнах

.2 Формування української політичної опозиції

.3 Формування основ інституту української парламентської опозиції (ХІХ - поч. ХХ ст.)

.4 Українська парламентська опозиція доби незалежності

Висновки

Перелiк посилань

Додаток А

Додаток Б

Додаток В


Вступ


Актуальність теми дипломного дослідження. Одним з головних елементів політичної системи є наявність політичної опозиції, яка критикує рішення діючої влади. Безперечно, законодавче регулювання та методи діяльності політичної опозиції відмінні в різних державах, але будь-яке демократичне суспільство передбачає можливість незгоди із рішеннями уряду та право на отримання статусу влади легальним шляхом, тоді як у не демократичних суспільствах, опозиція як інститут може бути відсутнім взагалі.

Питання надання прав та гарантій, а також правового закріплення опозиційної діяльності у країнах недемократичного і демократичного типу мають суттєві відмінності. В державах сталої демократії інститут парламентської опозиції є усталеним, або ж перебуває на етапі інституалізації, тоді як при авторитаризмі опозиція хоч формально існує, але не має всіх складових ознак притаманних інституту парламентської опозиції.

Аналіз попередніх досліджень: вивчення загальної проблематики опозиції здійснювали переважно західні вчені. Основними працями вважаються дослідження Р. Даля, Дж. Сарторі та Х. Лінца. На пострадянському просторі типи й моделі політичної опозиції досліджували О. Циганков, С. Поршаков, У. Кирієнко, С. Телешун. Вирішенню проблем взаємовідносин між різними субєктами влади, визначення сутності, форм, функцій опозиції її взаємовідносинам з провладними політичними субєктами присвячено праці В. Аверянова, М. Михальченко, М. Вебера, М. Еліфорта, С. Князєва, С. Рябова, С. Серьогіна, Р. Сміта та інші.

За останнє десятиріччя створено певний науковий доробок з вивчення різних аспектів феномена опозиції. Проте при вивченні сутності опозиції, її ролі та місця в суспільстві без суттєвої уваги залишається питання про інституційний вимір парламентської опозиції та її можливості існування.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини.

Предметом дослідження є інститут парламентської опозиції в історії зарубіжного та вітчизняного законодавства.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в комплексному історико-правовому дослідженні процесу становлення, розвитку та реформування моделей парламентської опозиції її форм, функцій, організації діяльності; аналіз процесу становлення парламентської опозиції в Україні.

Досягнення зазначеної мети передбачає вирішення наступних дослідних завдань:

зясувати сутність поняття «політична опозиція» та «парламентська опозиція»;

дослідити історичні витоки політичної опозиції в зарубіжних країнах;

порівняти політичну опозицію і умови її діяльності у світовій політико-правовій думці;

виявлення особливостей інституційної взаємодії української парламентської опозиції з системами державного управління Австрії та Росії у ХІХ - на поч. ХХ ст.

виявити проблеми інституціоналізації парламентської опозиції у сучасній політичній системі України.

Методи дослідження. Вихідним філософським методом дослідження є діалектичний метод наукового пізнання. Широко використовувалися соціологічний, формально-логічний, системний, структурно-функціональний, семантичний, проблемно-хронологічний, метод періодизації, порівняльно-правовий та інші методи наукового пізнання. Особливу увагу було приділено підходу до системи формування як політичної опозиції, так і парламентської.

Основним методом дослідження парламентської опозиції в зарубіжних країнах та в Україні був обраний порівняльно-правовий метод, який дозволив виявити загальні тенденції та закономірності розвитку інституту опозиції в досліджуваних країнах і визначити специфічні умови функціонування в окремо взятій досліджуваній країні.

Нормативно-правова база дослідження представлена зарубіжним та вітчизняним законодавством.

Вірогідність і наукова аргументація результатів дослідження ґрунтуються на широкому використанні спеціальної літератури з філософії, соціології та психології, а також статей, монографічних праць, теоретичних і соціологічних досліджень американських, англійських, радянських і українських учених-правознавців, що присвячені вивченню інституту парламентської опозиції. У дослідженні проводиться комплексне історико-правове порівняння політичної та парламентської опозиції в США Франції, Росії та України:

показана еволюція нормативно-правових актів, спрямованих на законодавчому рівні забезпечити діяльність опозиції;

сформульовано поняття «політична опозиція» та «парламентська опозиція»;

порівняно німецьку модель (Німеччина, Австрія), скандинавську модель (Данія, Норвегія, Швеція) та вестмінстерську модель (Австралія, Велика Британія, Індія, Ірландія, Канада, Нова Зеландія) політичної опозиції;

Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, шести підрозділів, висновків, переліку посилань та трьох додатків. Загальний обсяг роботи складає 102 сторінки. Перелік посилань нараховує 100 позицій і займає 10 сторінок.


Розділ 1. Теоретичні основи інституту політичної опозиції


1.1Поняття опозиції її види та функції


Опозиція - партія або група партій, які опонують правлячій проурядовій більшості [1]. Протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим, партія або група, що виступає врозріз з думкою більшості або з панівною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем [2].

Опозиція, похідна від латинського oppositio - протилежність, протидію, відсіч, протистояння, протиставлення.

Обєктом опозиції можуть бути панівні в суспільстві релігійні, філософські, політичні, літературні і будь-які інші ідеї.

Найчастіше слово опозиція вживається як термін державного права, а саме: спосіб протиставлення одних політичних поглядів, ідей, дій - іншим політичним поглядам і діям, а також частина суспільства, ведуча політику протистояння панівному становищу.

Політична опозиція - необхідний елемент політичної системи, що сприяє її ефетиквному функціонуванню [2].

Політична опозиція є предметом наукових досліджень. У найширшому значенні це елемент цілісної моделі суспільства, механізму і процесу політичної діяльності, що трактується як одна з сфер існування і розвитку суспільного буття. Напрямки розуміння:

1.Політична опозиція як частина суспільної опозиції. У тому значенні політичною опозицією виступають соціальні рухи протесту, вона не завжди є інституцією політичної репрезентації.

2.Політична опозиція через призму стосунків влада - опозиція, не завжди легальна, але відома в політичних колах, вона є головним конкурентом урядовців і водночас невідємною частиною влади (теорія еліт, влада завжди переходить від однієї меншості до іншої).

.Опозиція частина соціо-політичної моделі у відношенні «керівники - керовані». Опозиція артикулює інтереси тієї частини населення, яка незадоволена діями влади.

Функції опозиції:

На системному рівні

) легітимація - культорологічно врегульоване і суспільно апробовані форми і способи прийняття і підтримки для системи і її процесів, зразків суспільної діяльності, системи отримання влади.

) соціалізація - приготування індивіда до виконання соціальних ролей, репродукції існуючих соціальних структур, функцій і процесів системи. Адаптація до соціального оточення, підготовка до інтеракцій.

) інституціоналізація - залучання до механізмів функціонування системи.

) інституціоналізація конфліктів.

) застосування санкцій - обмеження застосування примусу.

На рівні влада - опозиція:

) мобілізаційна - декларація довіри та визнання існуючої влади.

) артикуляція.

) комунікаційна - забезпечує можливість невдоволених спілкування з владою.

) рекрутування - організацінйо - політично використовуєьться людський ресурс.

Опозиція в політиці може здійснюватися на різних рівнях політичного володарювання, у різних видах державної і партійної влади, а також - всередині кожної з них. Парламентська опозиція, як правило, організована за партійним критерієм, складається з фракцій і всіма доступними їй засобами веде антиурядову діяльність, домагаючись його відставки і свого приходу до влади.

Парламентська опозиція - інститут сучасного парламентаризму і вид політичної опозиції (форма цивілізованого протистояння) депутатів, депутатських груп (фракцій), представницьких органів, партій офіційним політичному курсу. Це необхідний елемент демократичного суспільства, де основою його життєдіяльності є політичний плюралізм. Політична опозиція своїми діями заявляє про свій принциповий намір боротися якщо не за владу, то як мінімум за вплив на неї, завоювання голосів виборців. Це - організаційна противага політичним силам, які перебувають при владі. При демократичних парламентарних режимах парламентська опозиція має чітко окреслений політико-правовий статус; законом визначено організаційні форми діяльності, завдання та функції, квоти представництва членів парламентської опозиції в парламенті, Умови фінансового забезпечення лідерів парламентської опозиції і т.і.

Існують різні форми і види політичної опозиції: парламентська і позапарламентська, лояльна і нелояльна, постійно діюча і тимчасова.

Конкуруюча, конструктивна парламентська опозиція є альтернативою політиці, стратегії і тактиці правлячих сил, способом запобігання небезпечної поляризації існуючих в суспільстві сил, некомпетентності офіційного державного керівництва, бюрократизації апарату влади, порушення законності і правопорядку, розмивання легітимності влади, Зростання соціальної і політичної напруги [3].

У сучасних конституційних державах опозиції визначається область, в межах якої вона може діяти вільно, навіть і під охороною державної влади; їй надано право вільної критики дій уряду у пресі, у представницьких зборах, на народних мітингах і так далі.

Але разом з тим невиконання вимог закону, протидія уряду, що виходить за зазначені законом межі, навіть заклик або підбурювання до нього переслідуються і піддаються карі.

Центром діяльності легалізованої таким чином опозиції є, по-перше, парламенти, по-друге - ЗМІ.

Всі члени парламенту, що протидіють політиці більшості, є опозицією в найбільш вживаною нині розумінні цього слова; всі ЗМІ, більш-менш критикує діяльність уряду, називаються опозиційними ЗМІ.

На поширену сьогодні в західноєвропейських державах переконання, такого роду опозиція не тільки не шкідлива, але є необхідною умовою мирного, здорового прогресу розвитку!

Положення і характер опозиції істотно різняться в різних країнах залежно від того, чи є державний лад президентським чи парламентською.

У державах президентських республіках у опозиції небагато шансів перейти у владу шляхом «боротьби ідей» всередині парламенту, внаслідок чого її діяльність набуває радикального характеру.

Навпаки, в державах парламентських опозиція має шанс домогтися висловлення недовіри правлячому кабінету, якщо на її боці опиниться більшість і кабінет буде зобовязаний піти у відставку. Після цього глава держави звернеться до лідера опозиції з пропозицією сформувати новий. Таким чином, вчорашня опозиція стає урядом, а вчорашнє уряд переходить в опозицію. Природно, що в таких державах боротьба між урядом і опозицією приймає більш практичний, діловий характер.

Політична опозиція може складатися з досконалого різної кількості партій. У тій же Англії протягом майже всього XIX століття при владі чергувалися дві партії - консервативна і ліберальна, і тільки в останні два десятиліття значну роль стала грати ірландська партія, звичайно є опозицією всім як ліберальним, так і консервативним урядам.

А у Франції і в Німеччині опозиція складається з декількох, іноді навіть діаметрально протилежних партій, які укладають між собою коаліції для досягнення загальних цілей.

Опозиція в демократичних країнах існує не тільки в парламентах, а й у думах, радах, провінційних сеймах та інших органах місцевого самоврядування.

Опозиція представляє собою політичний інститут, який має на меті вираження інтересів і цінностей, які не підтримуються правлячим режимом. Тим самим опозиція висловлює і консолідує протестну активність населення, формулює вимоги, що опонують або коректують поведінку влади. Опозиція - це носій «критичного духу» в політиці.

Існування і діяльність опозиції мають як негативні, так і позитивні наслідкисторони для розвитку суспільства.

З одного боку, опозиція запобігає монополізацію влади. Без неї політичний режим поступово втрачає прагнення до саморозвитку і, навпаки, прагне до окостеніння влади. При демократичних режимах наявність опозиції є найважливішим атрибутом влади, це її «візитна картка».

З іншого боку, опозиція виступає і в ролі чинника, що дестабілізує громадський порядок.

Політична опозиція може бути реальною і нереальною, помірною і радикальною, конструктивною і деструктивною, утопічною й реалістичної, демократичної і антидемократичною і т. д.

За ступенем лояльності до цілей і цінностей уряду поділяють проурядову, нейтральну і непримиренну форми опозиції, а також інституалізовані, тобто, структуровані (які включають певні суспільні інститути, партії, «тіньові кабінети» і т.п.) Та неінституционализовані (обмежуються ідейної критикою).

Відповідно до типу опозиції формуються і способи її політичної діяльності: Від критики режиму вузькою групою інакодумців, дисидентів, не вдаються до активних політичних дій, до політичного терору і насильства з боку партій і рухів, що знаходяться на нелегальному положенні.

У поєднанні з реакцією влади, опозиційні сили розрізняються ступенем впливу на прийняття в державі рішення, обсягом допуску до ЗМІ, характером критики з боку правлячої політичної сили.

Здорова влада повинна і хоче прислухатися до думки опозиції, враховувати його при прийнятті рішень, якщо воно корисно, ефективно і висловлює думку досить великої групи населення країни.

В умовах демократичних систем, як правило, здійснюється гнучка тактика по відношенню до опозиції, активно використовуються механізми узгодження інтересів, освіти погоджувальних комітетів, арбітражних комісій парламенту, проведення «круглих столів».

У тоталітарних та авторитарних режимах, влада однозначно негативно ставиться до опозиції, заперечуючи будь-яка взаємодія і пригнічуючи її всіма силами державного апарату, включаючи не тільки поліцейські репресивні методи, але і дискредитацію її в очах широких мас, Використовуючи всі можливості провладних ЗМІ і підконтрольних правоохоронних органів [4].


.2 Генезис та еволюція уявлень про політичну опозицію у світовій політико-правовій думці


Видатний давньогрецький філософ Платон, рішуче відмовляється від примусу і придушення як методів підтримки установленого державою правопорядку і розумного співіснування; Платон передбачає підкорення, засноване на моральній перевазі одних над іншими. Разом із тим, він не допускає думки про безконтрольність влади, про відсутність відповідальності за дії політиків і правителів. «Коли виповнюється рік правління» будь-якого правителя потрібно поставити перед судом народу і вимагати у нього звіту [5, с. 30, 60].

Аристотель у своїй «Політиці» розглядає питання про причини політичних переворотів та їх головну причину вбачає у прагненні до рівності, до повстання ж вдаються ті, хто вважає себе обділеним і вважає, що їм не віддається належне, тому Аристотель називає хиткими правління, засновані виключно на одному началі [6, с. 37].

Ф. Аквінський у дусі середньовічної схоластики відзначає, що підкорятися владі потрібно настільки, наскільки вона від Бога і виділяє два випадки, за наявності яких піддані можуть не підкорятися владі:

·коли велять те, що противне повелінню Божому, бо Бог вищий властитель;

·коли велять те, на що не поширюється влада правителя [6, с. 65].

Б. Спіноза, відстоюючи свободу кожного говорити і навчати кожного тому, що він думає, висуває важливе питання про межу, до якої ця свобода може і повинна даватися кожному без шкоди для спокою в державі й без порушення права верховної влади. Дане питання він вирішує таким чином, що оскільки кожен поступився на користь верховної влади діяти за власним рішенням, але не поступився правом міркувати і судити, за ним залишено дане право, яким він вправі користуватися без обмежень, але при цьому, не порушуючи права й авторитету верховної влади, тобто не порушуючи миру в державі [7, с. 216].

Т. Гоббс говорить не тільки про можливість, а й про доцільність окремих членів протестувати проти постанов представницьких зборів і примушувати вносити в протокол або так чи інакше засвідчувати їх незгоду. Разом із тим, Т. Гоббс повністю заперечує можливість протесту по відношенню до верховної влади (суверена), оскільки той, хто протестує, таким чином заперечує верховну владу і такий протест не може мати місця, оскільки те, що повеліває верховна влада є виправданим цим велінням, бо відповідальним за таке веління є кожний підданий [8, с. 249], оскільки саме піддані за Т. Гоббсом обирають суверена.

Натомість Дж. Локк обґрунтовує доктрину законності опору головній посадовій особі, якщо ця особа не є священною і мають місце незаконні прояви її влади [9, с. 382].

Ш.Л. Монтескє, вважаючи монархічну форму правління найбільш вдалою, відзначає, що, якщо злочин образи величності не визначено, то цього вже достатньо, щоб правління виродилося у деспотизм [10, с. 323], і започатковує таким чином ідею про необхідність законодавчого визначення межі між тим, що є «образою» для влади і тим, до чого влада повинна ставитися із розумінням.

Д. Юм закликає до обережності при застосуванні на практиці доктрини про опір владі. Він відзначав, що загальне правило вимагає підпорядкування останній; виняток же допускається лише у випадку крайньої тиранії, крайнього пригнічення [11, с. 592].

Таким чином, наведені міркування видатних представників політико-правової думки, свідчать про те, що до початку XVIII ст. немає підстав говорити про існування політико-правового обґрунтування ідеї парламентської опозиції. Разом із тим, політико-правові погляди наведених вище мислителів через розробку концепцій права на опір, меж здійснення верховної влади тощо заклали основи для виникнення та розробки концепції парламентської опозиції у зарубіжній політико-правовій думці.

Аналіз політико-правової думки з початку XVIII ст. свідчить про зародження концепції парламентської опозиції.

Так, І. Кант розрізняв активний опір, що може бути вчинений проти монарха, і який на думку І. Канта, заслуговує на критику, оскільки проти монарха недопустимі ні обурення, ні повстання. Разом із тим, він вважає можливим законний пасивний опір, який може виходити не від народу, а тільки від його представників у парламенті. При цьому такий опір, на думку вказаного автора, є навіть необхідним, оскільки, якщо б народ завжди поступався вимогам виконавчої влади, то це було б вірною ознакою того, що він зіпсований, його представники продажні, голова уряду діє як деспот через свого міністра, а цей сам зраджує народу [12, с. 362].

Ж.О. Ламетрі ставить питання про те, чи можна законним чином протидіяти такій розумній істоті як людина висловлювати і повідомляти іншим людям те, що вона думає, або в письмовій формі, або по-іншому з приводу тих або інших тверджень, якої б властивості вони не були. Разом із тим, за Ж.О. Ламетрі таке питання не повинно виникати по відношенню до членів парламенту, оскільки вони є лише адміністраторами і виконавцями волі монарха, за яким завжди лишається право остаточного вибору [13, с. 340].

П.А. Гольбах відзначав, що боротьба політичних партій є необхідною для політичного організму, оскільки він вимагає рухів і вправ для збереження сил і підтримання життєдіяльності [14, с. 367].

Уперше сутність поняття опозиційної партії сформулював англійський лорд Болінбрук у 1749 р. До завдань партій, які програли під час виборів, зазначав він, входить: по-перше, систематично критикувати діяльність уряду, вказуючи на його помилки й недоліки; по-друге, контролювати дії влади з точки зору їх відповідності до Конституції, до проголошених під час виборів обіцянок та морально-етичних принципів, прийнятих у даному суспільстві; по-третє, пропонувати альтернативне вирішення проблем, що виникають.

Саме Болінбрук обґрунтував принцип, що визначає сферу лояльної діяльності опозиції. Зміст цього принципу полягає у постійному забезпеченні балансу гілок влади, контролі і критиці з боку опозиції дій уряду, внесенні пропозицій, спрямованих на реформування державно-правових інститутів [15, с. 232].

Раціонально пояснив існування партій, а також розробив і обґрунтував концепцію лояльної опозиції інший англійський вчений Е. Берк. За його вченням, існування багатопартійності допускається на принципах лояльної опозиції, завдання якої полягало в тому, щоб, змагаючись за владу, шукати способів зміцнення держави, яка існує у формі парламентської монархії, і покращення суспільних відносин, заснованих на приватній власності. Організаційно це мало бути закріплено шляхом розмежування функцій правлячої партії або Уряду з одного боку, та функцій провідної партії меншості або, офіційно, Найбільш Лояльної Опозиції її Королівської Величності, з іншого [16, с. 144-145].

Крім того, як слушно відзначає Г.Єллінек, багато вчених присвятили свої роботи питанням того, чи існує меншість, яка за своєю природою має претензії на визнання її прав. Враховуючи ту обставину, що парламентська опозиція, як правило, хоча і не завжди, є складовою парламентської меншості, можна вважати, що ці дослідники заклали теоретичні підвалини для подальшої розробки питання стосовно місця та ролі парламентської опозиції у політичній системі суспільства. Єллінек Г. виділяє серед них, зокрема: Калхауна, Т.Х. Ара, Д.С. Мілля, Г. Спенсера, Г.С. Мена, Констана, Гізо, Токвіля, Лабуле, Дюпон-Уайта. У своїй роботі «Право меншості» Г. Єллінек зазначає, що вказані вчені виходять з того, що існують межі для волі більшості, що чисте панування більшості означає ніщо інше, як загарбання і тиранію. На питання про межі панування більшості, більшість з них відповідає положенням: право меншості йде також далеко, як і право особистості [17, с. 26]. У іншій своїй роботі - «Загальне вчення про державу» - Г. Єллінек розглядає питання про природу рішення, прийнятого парламентом як результат компромісів, пристосування до співвідношення сил окремих партій. При цьому він зазначає, що це рішення не є, однак, волею суспільства, тобто не сума воль соціальних груп - шляхом такого складання воль за загальним правилом неможливо було б вивести ніякого рішення - а єдина народна воля [18, с. 427].

Д.С. Мілль відзначав, що відповідне представництво меншості є суттєвим завданням демократії, зазначаючи при цьому, що поза цим немислима ніяка істинна демократія [19, с. 72].

Р. Моль у роботі «Енциклопедія державних наук» фактично говорить про лояльну, конструктивну опозицію, однак прямо не називаючи дане поняття. Так, він зазначає, що кожна партія повинна розумним чином прагнути до того, щоб вести уряд своїм шляхом і, відповідно, наповнити його своїми прихильниками. Тому у політично розвинутого народу скільки-небудь розумні партії не будуть намагатися ускладнити до неможливості дії уряду або виставляти вимоги, яких жоден уряд не в змозі виконати; але вони будуть прагнути до того, щоб усунути відому урядову систему, ворожу їх власним поглядам і пануючу у даний час; при цьому вони не будуть вимагати нічого такого, чого б вони самі не могли або не бажали виконати, якщо б досягли влади [20, с. 118-119].

А. Токвіль, зазначає, що перевага однієї партії над іншою виникає як результат порушення рівноваги між партіями, коли думка громадян держави перестає бути єдиною. Разом із тим, він не говорить про можливість цивілізованого співіснування партій, у період сучасний написанню його роботи, натомість зазначаючи, що партія, яка отримала перевагу, руйнує всі перешкоди, вимотує свого противника і ставить все суспільство цілком собі на службу, а переможені у відчаї від такого успіху свого противника, припиняють свою діяльність [21, с. 147]. Але на перспективу А. Токвіль говорить, що провідні діячі партії, яка лишилася за порогом влади, повинні мати право обєднати свої сили; і ця меншість повинна мати право протиставити владі, яка буде їх ущемляти, силу морального впливу на маси [21, с. 157].

Розгляду одного з елементів механізму боротьби парламентської меншості з парламентською більшістю - парламентській обструкції, присвятив свою роботу Е. Бранденбург [22].

І. Варзар слушно відзначає, що наприкінці XIX - на початку XX століття питаннями теоретичного обґрунтування феномену політичної опозиції займалися такі відомі політологи, як: В. Парето, Р. Міхельс та М. Вебер. Цікаво, що В. Парето епізодично заговорив навіть про «опозиціологію» [23, с. 95].

Ціла низка російських, а згодом і радянських вчених присвятила свої праці питанням, що так або інакше мають відношення до становлення цілісного наукового розуміння поняття «парламентська опозиція».

Так, М. Петрашевський подає розгорнуте та досить всебічне розуміння поняття «опозиція», наводячи його класифікацію, функції, призначення. Він відзначає, що опозиція є явищем, необхідним за будь-якої форми суспільного побуту, бо вона є ніщо інше як виявлення загального закону протидії сил, за умови впливу або взаємовпливу яких здійснюється розвиток всіх форм буття в природі [24, с. 743].

М. Новосільцев у розробленому ним проекті «Державної статутної грамоти Російської імперії» закріплює повну свободу членів сейму викладати свою думку стосовно проектів, що вноситимуться у сейм монархом до їх затвердження ним. [25, с. 652] Повну свободу членів Сенату висловлювати свої думки, не піддаючись ніякий відповідальності, обстоював також К. Кавелін [25, с. 49].

Б. Чичерін у своїй роботі «Про народне представництво» приділив досить значну увагу питанню функціонування опозиції у представницькому органі. Він виділяє позитивні та негативні аспекти такого функціонування, відносячи до перших те, що, піддаючись постійній критиці, уряд завжди стоїть насторожі і намагається уникнути всіляких приводів до справедливих нарікань. Негативним же аспектом Чичерін Б.М. вважає те, що боротьба з противниками забирає значну частину сил та енергії [26, с. 138, 140].

Г. Шершеневич вважав важливим зясування питання про межі свавілля державної влади, а до таких меж він відносив власний світогляд монарха або членів парламенту та ступінь готовності підкорятися владі. При цьому він відзначав, що, якщо державна влада дозволить собі переступити межі того, з чим може примиритися народний світогляд, то вона повинна очікувати вираження невдоволення з боку підвладних; якщо ж страх перед впливом державної влади примушує коритися їй, то страх протидії з боку громадян примушує владу стримуватися і бути обережною. Таким чином, Г. Шерешеневич фактично говорить про можливість та невідворотність існування за певних умов політичної опозиції. Разом із тим, він не передбачає існування опозиції парламентської, обєднуючи парламент та монарха в єдине ціле поняттям «влада», яке у нього є тим неподільним, всередині якого не можуть існувати суперечності [27, с. 42].

І. Ільїн відмічає необхідність закріплення у Проекті Основного Закону Російської Імперії депутатських імунітету та індемнітету [28, с. 23]. Разом із тим, у Тезах до доповіді про Основи державного ладу майбутньої Росії він відмічає необхідність існування особливого регулювання політичних партій, що забороняє будь-яку партію, яка мислить не від цілого (а таким цілим у нього є усвідомлення владою і народом єдності, спільної справи) [29, с. 140]. Таким чином, І. Ільїн, не відкидаючи можливості існування партій із різними політичними поглядами, вважає за необхідне встановлення меж «коливання» таких поглядів.

Представники російського анархістського напрямку політичної думки (зокрема, М. Бакунін, О. Боровой) у своїх роботах засуджують народне представництво, парламентаризм, а також той механізм який лежить в їх основі - механізм політичних партій [30, с. 29], [31, с. 604], тим самим виступаючи і проти парламентської опозиції у тому числі. Інший представник політичної думки кінця ХІХ - початку XX століття - Л. Тихомиров, будучи монархістом за своїми політичними переконаннями, також критикує парламентаризм і панування партій, вважаючи їх підміною «народоправства» [32, с. 126]. Неможливість існування парламентської опозиції обумовлена і суттю фашистської держави, в якій, як відзначає М. Устрялов, держава - це партія, а партія - це вождь [33, с. 779].

За радянських часів панування марксистсько-ленінської ідеології можливість функціонування парламентської опозиції або заперечувалася взагалі, або розглядалася досить спрощено, примітивно.

Так, В.І. Ленін опозиційну діяльність вважав «... грою буржуазних партій в опозицію, яку серйозно не сприймає жоден уряд ...» [34, с. 202]. Ю. Мартов (Цедербаум) зводив боротьбу між політичними партіями у парламенті до боротьби у повсякденному житті, де вона набуває характеру боротьби «за копійку», за владу одних над іншими, за звільнення одних від гніту інших [35, с. 559]. Г. Александров, обґрунтовуючи ідею необхідності існування виключно однієї політичної партії, відзначає, що демократичний або антидемократичний характер суспільного життя, держави, політики, уряду, визначається не кількістю партій, а сутністю політики цієї держави, цих партій, тим - в інтересах народу або в інтересах його меншості проводиться в життя та або інша політика [36, с. 822].

В Україні, як відзначають Д. Шелест та О. Якубовський, перші теоретичні розробки з питань опозиції зроблені представниками освітньої еліти - латино - польськомовними діячами часів Відродження і Реформації. Серед них видатні постаті загальноєвропейського масштабу: філософ і вчений Юрій Дрогобич (1450-1494 pp.), поет Павло Русин із Кросна (близько 1470-1517 pp.), письменник Станіслав Оріховський (1513-1566 pp.), магістр вільних наук Лукаш з Нового міста (пр. 1542 р.) та ін. Вони твердо стояли за еволюційний розвиток опозиції, вважаючи, що соціальні конфлікти ведуть до взаємного знищення людей і культури; необхідність опозиції, вважали вони, обумовлюється тим, що всупереч твердженню богословів королівська влада виникає внаслідок угоди між людьми (суспільного договору). Правитель повинен обовязково обиратися і залежати від волі громадян республіки. Того ж правителя, який не дослухається голосу громадян, не має при собі сенату (або має його у вигляді «нікчемного гурту людей»), який використовує республіку для своїх потреб, С. Оріховський називає тираном, що дбає лише про спільників, які уміють тримати язика за зубами [37, с. 88-89].

Важливі етапи розвитку опозиції в Україні відзначені діяльністю православних братств, творчістю письменників-протестантів. Вчені Києво-Могилянської академії довели, що риторика, ораторське мистецтво - це політична зброя як для правителів, так і для опозиції [37, с. 90].

Важливою віхою у розвитку української політико-правової думки стали праці М. Драгоманова та М. Грушевського.

Так, О. Скакун слушно зазначає, що М. Драгоманов, відмічаючи, що в основі демократії лежить воля більшості, вказував на необхідність врахування волі меншості. М. Драгоманов виходив з міркувань, що волі більшості повинні бути поставлені кордони, що повне панування більшості являло б собою гніт і тиранію. «Відмінність у думках людських» він називав природною, такою, що випливає з природи людини, яка не тільки не шкодить людям, а й слугує їм для того, щоб «доходити до правди». Він відстоював право на критику існуючих порядків, вимагав політичної амністії [38, с. 62-63].

М. Грушевський у роботі «Конституційне питання: українство в Росії», розмірковуючи стосовно основних засад державного будівництва, наголошує на необхідності представлення меншості шляхом удосконалення виборчої системи, хоча і залишає поза своєю увагою питання її діяльності у виборному органі [39, с. 14-15]. М. Грушевський не оминає і проблеми відносин депутата і виборця, насамперед, з точки зору їх взаємної відповідальності, позитивно ставиться до того, що «правове звичаєве право» депутатів вимагає від них уваги до конкретних потреб кожного громадянина, з якими вони звертаються [40, с. 41]. Проте існує певна межа, якої не можна переходити, особливо тоді, коли в такій ситуації опиняється «... опозиційний депутат, змушений жертвувати своїми поглядами заради виконання «побутових» наказів своїх виборців» [41, с. 5].

Розглянемо представників політико-правової думки середини та кінця XX століття стосовно ролі, місця та значення парламентської опозиції у політичній системі суспільства.

Так, М. Дюверже у праці «Політичні партії» розглядає питання опозиції як одну із функцій партії. При цьому він відзначає, що наявність організованої опозиції є сутнісною характеристикою західної демократії, а демократії східної - її відсутність. Крім того, М. Дюверже виділяє особливості функціонування опозиції за різних партійних систем. Так, за однопартійної системи справжня опозиція знаходиться поза самою партією. Вона виявляється у формі дисидентських фракцій, течій меншості, що більш або менш вільно критикують уряд на партійних зборах; ці фракції та течії можуть проявлятися і на парламентському рівні. При двопартійній системі опозиція перетворюється у справжній інститут, тоді як за багатопартійної системи не зовсім зрозумілі її кордони по відношенню до уряду. За багатопартійної системи невизначеність зростає ще й у світлі того факту, що доводиться розмежовувати опозицію зовнішню, що представлена партіями меншості, і опозицію внутрішню - між партіями самої більшості. Зупиняється М. Дюверже і на питанні виникнення опозиції, зазначаючи, що протягом історії можна було виявити чисельні сліди особливої організації опозиції. Цій ідеї відповідало - принаймні при зародженні - запровадження у Римській республіці посад трибунів плебса, наділених правом intercessio (лат. - протесту). Пізніше роль того ж порядку по відношенню до феодальних монархій середньовіччя відігравала церква. Починаючи з XVII століття опозиція більше не існувала у якості якоїсь окремої установи; місце опозиційних інститутів, що створювалися державою і спрямовувалися проти власне урядових інститутів, зайняло протистояння самих цих інститутів. Відокремлення законодавчої влади від виконавчої первісно породжено саме цією ідеєю: поряд з королем запроваджувалася асамблея, покликана його обмежувати. Але одного разу монарх зник і, оскільки досвід якобінців показав всю небезпеку концентрації повноважень у руках Зборів, було винайдено нові форми втілення опозиційної функції, як правило, у вигляді внутрішнього протистояння різних владних органів. Сучасний розвиток політичних партій разом зі зміною класичного розподілу влади перетворив і функцію опозиції, знов уособивши її в окремому органі, зовнішньому по відношенню до уряду.

К. Поппер вважав такою, що відповідає принципу демократії, ситуацію, за якої особи, хоча і скоряються волі більшості, щоб уможливити роботу демократичних інститутів, але почуваються необмеженими у виборі демократичних засобів боротьби за перегляд такого рішення [42, с. 145].

Сіган Бернард Г. у «Пропонованому зразку конституції», закріплюючи у ній депутатський імунітет та індемнітет, не вважає за необхідне вводити до її змісту будь-які положення, що стосуються правового статусу парламентської меншості та опозиції [43, с. 79-98].

Ж. Зіллер розглядає врахування позицій меншості як необхідну складову європейської традиції парламентаризму [44, с. 76].

Х. Арендт, характеризуючи роль опозиційної партії в англосаксонській партійній системі, відзначає, що через те, що правління кожної партії обмежене в часі, опозиційна партія здійснює контроль, ефективність якого посилюється певністю того, що вона правитиме завтра; фактично, як відзначає вказаний автор, саме опозиція, а не символічне становище короля, оберігає єдність цілого від однопартійної диктатури [45, с. 300].

Дж. Сорос відзначає, що принципом демократії є умови, за яких кожен вільний виражати свої погляди і, в разі ефективності критичного процесу, погляд, що зрештою стає панівним, майже точно віддзеркалюватиме найкращі наміри учасників [46, с. 168]. Вказаний принцип є визначальним не тільки для демократії в цілому, а і для функціонування парламентської опозиції як її невідємної складової.

Р.А. Даль, розглядаючи співвідношення демократії та опозиції, зупиняється, зокрема, на такому аспекті як співвідношення права на опозицію із реальністю виборчого права та характером існуючого уряду. Так, він вважає, що держава, в якій загальне виборче право поєднується з абсолютно репресивним урядом, надає опозиції значно менше можливостей, ніж держава з обмеженим виборчим правом і високо толерантним урядом. Крім того, Р.А. Даль виводить залежність між функціонуванням опозиції та витратами, які повинен робити уряд на те, щоб співіснувати із нею: чим менші витрати, повязані з тим, що треба терпіти опозицію, тим міцніший уряд, а чим більші витрати, повязані із приборканням опозиції, тим міцніша опозиція. [47, с. 18].

Г. Алмонд, Дж. Пауелл, К. Стромм, Р. Далтон розглядають опозицію, у тому числі парламентську, як невідємний елемент політичної системи суспільства, характеризуючи її місце та роль у цій системі у взаємозвязку із функціонуванням політичних партій, уряду та інших елементів вказаної системи [48].

П. Бромхед у своїй роботі «Еволюція Британської Конституції» подає історію розвитку інституту парламентської опозиції у Великобританії, відзначає її характерні риси, детально розглядає функції «тіньового кабінету» та порядок його функціонування. Говорячи про риси офіційної опозиції у цій країні, вказаний автор в якості однієї з її найважливіших рис відзначає лояльність [49, с. 144].

Таким чином, для політико-правової думки XVIII-XX ст. є характерною активна розробка концепції парламентської опозиції та її визнання в якості невідємного елементу політичної системи демократичного суспільства. Разом із тим, в Україні таку тенденцію ми можемо спостерігати до входження її до складу Радянського Союзу та після проголошення незалежності. У період же її перебування у складі Радянського Союзу у політико-правовій думці відкидалася можливість обґрунтування поняття «парламентська опозиція» з точки зору її належності до демократичних інститутів політичної системи суспільства.


Роздiл 2. Виникнення та історичний розвиток інституту політичної опозиції


.1 Історичні витоки політичної опозиції в зарубіжних країнах


Однією з перших спроб законодавчого регулювання опозиційної діяльності було прийняття декларації незалежності США від 1776 р., в якій говорилося, що уряд утворюється для забезпечення права людини на життя, свободу та прагнення до щастя, і якщо якийсь державний устрій порушує ці права, то народ має право організувати владу в такій формі, що здатна забезпечити безпеку та процвітання [50]. Декларація прав людини та громадянина (déclaration des droits de lhomme et du citoyen) часів великої французької революції серед природних прав особи, поряд із свободою, власністю, безпекою проголошувала право на спротив насиллю [51].

Світова практика законодавчого регулювання опозиційної діяльності свідчить, що хоча в правових актах і не містяться поняття «опозиція» або «опозиційна діяльність», їх зміст полягає у тому, що представникам владних структур та їх опонентам від опозиції надаються рівні права у їх взаємодії із законом Habeas Corpus act (англійський Біль про права) [52].

Початок інституціоналізації опозиції поклала Велика Британія. Ще в ХVIII ст. Г. Болінгброк у творі «Dissertation on parties» доводить, що істинна свобода нероздільна з боротьбою, що в конституційних державах нагляд народу та кожної окремої особи за урядом та його заходами становлять суттєву необхідність, і що ніяка форма правління, ніяка організація не можуть бути захищені від народних виступів. Зміст викладеного ним конституційного принципу полягав у забезпеченні балансу влади, контролю та політики з боку опозиції дій влади, внесення пропозицій, спрямованих на реформування державно-правових інститутів [53].

Цілі опозиції Великої Британії:

·сприяння формуванню політичного курсу та здійснення законодавчої влади за допомогою конструктивної критики;

·опонування тих пропозицій уряду, які вважаються сумнівними; внесення поправок у законопроекти;

·обґрунтування власної політичної лінії, щоб покращити свої шанси на успіх на майбутніх виборах.

Опозиція виконує свою роль, беручи участь у дебатах з різних питань, а також шляхом внесення своїх пропозицій на обговорення в обох палатах та діючи через систему парламентських комітетів. Порядок денний визначається урядовою партією за узгодженням з головним парламентським організатором опозиційної партії. Головні організатори правлячої та опозиційної партії (так звані «кнути») являють собою звичайні канали, якими часто користуються у тих випадках, коли необхідно знайти час для обговорення якогось конкретного пункту порядку денного. Лідери обох палат зобовязані надати можливість членам палат ознайомитися з питаннями, що їх цікавлять [54, с. 101].

Опозиція здійснює контроль за політикою уряду. Така можливість в неї виникає при роботі у парламентських комітетах, під час «години питань» уряду або премєр-міністру, протягом 20 останніх днів сесії, коли опозиція має право вибирати теми для обговорення.

Ще одною формою контролю за діючим кабінетом міністрів, якою користується опозиційна партія, є винесення так званої «пропозиції». Така пропозиція містить точку зору парламентаря з того чи іншого питання та має своїм наміром винесення на обговорення палати з метою наступного прийняття нею ухвали. Після розгляду такої пропозиції палата голосує за або проти прийняття ухвали. У позитивному випадку наслідком винесення пропозиції є початок парламентських дебатів за тематикою «пропозиції» [55, с. 45-46].

Можливістю винесення пропозицій на обговорення парламенту часто користується опозиція - для розгляду питань урядової політики. Підтримці опозиційної діяльності у Великій Британії також сприяє її фінансування з державного бюджету (щоправда за умови обрання до парламенту). Саме Обєднане королівство було першою державою, яка встановила зарплатню лідеру опозиції. Іншим цікавим моментом є те, що у Великій Британії опозиція протиставляється не монарху, а діючому «уряду Її Величності», і так само носить назву «опозиція її Величності».

Положення відносно опозиційної діяльності, подібні до Вестмінстерської моделі опозиції, мають Австралія, Ірландія, Канада, Нова Зеландія.

В Сполучених штатах Америки до складу усіх конгресових комітетів зазвичай включають представників від «малих» партій (інші, окрім двох головуючих в політичній системі США - республіканської та демократичної), а також конгресменів, які не належать до жодної партії. Квота на таких осіб визначається парламентською більшістю, разом із тим, близько половини часу, що виділяється на обговорення, надається депутатам від меншості.

Хотілося б зауважити, що на відміну від британського парламенту, в США можлива ситуація, коли президент перебуває в опозиції до парламенту (у випадку відсутності підтримки в будь-якій з палат або в разі обрання президентом особи, яка належить до партії, що набрала менше голосів і сформувала меншість) [56, с.143].

В США (де більше прийнято вживати терміни «більшість» і «меншість», а не опозиція) головне - це розподіл не між партіями, а між органами влади. Законодавство США не оперує поняттям «права партії», там говориться про «права депутата». Більше того, президент не має гарантованої підтримки ні в Сенаті, ні в Конгресі навіть серед представників своєї партії. Він взагалі може виявитися обраним від партії меншості і, таким чином, опинитися в опозиції до парламенту.

Поряд з посадами і визначеними обовязками як для представників більшості, так і меншості, в Конгресі існує правило включення до складу кожного комітету незалежних конгресменів і представників другорядних партій [57]. Але кількість цих місць у комітетах і підкомітетах визначається більшістю. В дебатах половина часу традиційно віддається представникам меншості. Конкретно перелік промовців при цьому визначається її лідером. У сенаторів взагалі немає обмежень виступу в часі. Чим представники меншості часто користуються для блокування роботи Сенату.

Інші країни регулюють правовий статус опозиційної діяльності конституцією.

Найбільше прав закріплено за опозицією у конституції Португалії, прийнятої після революції 1974 р. Ст.40 конституції Португалії надає парламентській опозиції право на ефірний час на державних радіо- та телеканалах пропорційно кількості мандатів, право на відповідь заявам уряду. При цьому опозиційні партії мають однаковий з владними ефірний час та однаковий розмір публікацій. Ст.117 тієї ж конституції містить посилання на право опозиційних партій на регулярне отримання від уряду інформації про проблеми, що становлять суспільний інтерес [58]. Крім того, португальський парламент ухвалив два спеціальні закони, що стосуються діяльності опозиції: від 05.08.1977 р. - про правовий статус опозиції, та від 05.09.1986 р. - про гарантії права опозиційної партії на виступ.

Конституція ФРН містить положення, які використовуються опозицією у своїй діяльності. Зокрема, на вимогу десятої частини депутатів може проводитися закрите засідання німецького парламенту - а саме Бундестагу, четверта частина від конституційного складу парламенту може вимагати формування слідчої комісії, а третина депутатів має право на ініціювання позачергового засідання Бундестагу. Меншість може також звертатись до більшості із заявами (вимогами), протестами та запереченнями [59]. Як говорив німецький конституціоналіст Д. Штернбергер, «толерантне ставлення, визнання, легітимізація і, зрештою, інституалізація парламентської політичної опозиції є найвищим винаходом політичної культури» [60].

Регламентом німецького Бундестагу дозволяється депутатам звернутися до уряду з великим та малими запитами. В свою чергу, обовязком уряду є надання усної або письмової відповіді на такий запит (строки відповіді погоджуються обома сторонами). Для надання запиту правової сили необхідні підписи 30 депутатів [61, с. 160].

Права на опозиційну діяльність в Норвегії регламентується Актом про парламент (аналог Регламенту Верховної Ради України). Відповідно до цього документу політичні сили представлені в керівництві різноманітних парламентських структур (наприклад, комітетів) у відповідності до представлення в парламенті [62]. Подібним чином здійснюється регламентація у Швеції та Фінляндії. У Швеції встановлено суму, яка виділяється на кожний депутатський мандат, передбачається, що в разі здобуття опозицією місць у парламенті, на кожний такий мандат виділяється вдвічі більше коштів [63, с. 155].

В Сеймі Литви за опозиційними політичними силами закріплені такі права: призначення одного заступника голови Сейму, голови або заступника голови бюджетного комітету, визначення порядку денного певних днів засідань, проведення прес-конференцій [64]. Конституцією Сейшельських островів визначено порядок обрання лідера опозиції та встановлено обєм фінансування опозиційної діяльності [65].

Серед прав, закріплених за литовською опозицією, - право на посаду одного заступника голови Сейму; право на посаду голови або заступника голови парламентського комітету з питань бюджету і фінансів (при чому ця особа обирається більшістю голосів серед членів опозиції); право визначати кожного третього четверга порядок роботи вечірнього засідання; право не менше, ніж двічі на тиждень проводити прес-конференції; право першого виступу при розгляді у Сеймі програми і звіту уряду тощо. Особливими привілеями наділений також лідер опозиції. Він входить до правління Сейму і має право на позачерговий виступ під час дискусії (таким правом користуються ще лише президент, голова Сейму та премєр-міністр); лідер опозиції може також у терміновому порядку пропонувати на розгляд проекти законів і рішень Сейму та одержує за свою роботу додаткову платню, встановлену законом [66].

У Франції відносини влади та опозиції значною мірою регулюються домовленостями та традиціями. Наприклад, для доведення своєї точки зору опозицією використовуються зустрічі з Президентом Французької республіки. В Президії Національних зборів пропорційно кількості депутатів представлені усі політичні сили. Крім того, в разі формування тимчасових слідчих комісій, до їх складу традиційно вводяться представники усіх політичних сил, представлених у парламенті (кількість представників залежить від пропорційності представлення у Національних зборах). Так само як і в Німеччині, опозиція у Франції може вимагати проведення закритих засідань (для цього необхідна згода десятої частини депутатів). Для того, щоб визначитися в конституційності того чи іншого акта необхідна підтримка 60 депутатів або 70 сенаторів, після чого звернення передається до аналогу українського Конституційного суду - Конституційної Ради. Серед інших прав, якими володіє опозиція, - можливість проведення спеціальних засідань, на яких ставляться питання до уряду, а також трансляція їх по телебаченню [67].

В Конституції Франції закріплено досить широкі права опозиції з контролю діяльності уряду. Хоча серед європейських конституційних моделей французька (в цьому питанні) і вважається найконсервативнішою. Так, опозиція має право звертатися до Конституційної ради для перевірки конституційності прийнятих законів, рішень. Для цього їй треба зібрати голоси 60 депутатів чи 60 сенаторів [68].

Слід зазначити, що більшість країн не має окремого закону про опозиційну діяльність. Це повязано з тим, що діяльність опозиції поза парламентом підпадає під регулювання законодавства про свободу вираження поглядів, мітинги і демонстрації, а діяльність парламентської меншості - під регулювання Регламенту парламенту.

Значна частина розвинутих країн встановлює грошову підтримку, що надається опозиції. Таким чином, держава, беручи на себе фінансування опозиції, забезпечує незалежність останньої та сприяє оптимальній реалізації покладених на неї функцій.

Також слід звернути увагу на той факт, що окрім конституційних актів окремі елементи опозиційної діяльності регламентуються й правовими актами, що унормовують роботу парламентів.

У більшості зарубіжних країн на законодавчому рівні захищені права не стільки опозиції, в українському розумінні цього слова, скільки парламентської меншості в цілому. Це пояснюється, перш за все, тим, що провести тонку грань між опозиційністю і звичайною незгодою з програмою діяльності правлячої партії (або деякими її положеннями) і сформованого більшістю урядом не завжди можливо. Така грань може бути проведена лише в країнах, де в парламенті домінують дві політичні сили, наприклад - в США, Великобританії і деяких інших країнах.

В країнах із більшою кількістю політичних гравців формальною ознакою, яка уможливлює набуття правового статусу опозиції виступає розмір фракції [69, с. 274]. Статус офіційної опозиції має та парламентська фракція меншості, що не увійшла до проурядової коаліції, не формувала уряд, і не голосувала за його програми. Разом із тим, це не означає, що у випадку конструктивної співпраці влади та опозиції остання не буде підтримувати рішення урядових сил, які вважатиме правильними. Співпраця уряду та опозиції у такому випадку стає базисом для забезпечення стабільного функціонування політичної системи держави. Конструктивною співпрацею опозиція показує свої здібності ефективного державного управління.

Необхідно згадати і такий момент, що наявність партії, яка не брала участь у формуванні уряду, не означає автоматичного віднесення її до категорії опозиції, оскільки така партія може здійснювати свою діяльність не послідовно опонуючи дії уряду, а вирішуючи свої поточні завдання. Можливим є й варіант, коли менша за чисельністю партія формує уряд, але їй протистоїть більшість, яка реалізує опозиційну модель поведінки - такий приклад є типовим для Канади та Польщі.

Виходячи з вище сказаного можна зробити підсумки:

. Однією з перших спроб законодавчого регулювання опозиційної діяльності є прийняття Декларації незалежності США від 1776 р., яка передбачає, що уряд утворюється для забезпечення права людини на життя, свободу та прагнення до щастя, і якщо якийсь державний устрій порушує ці права, то народ має право організувати владу в такій формі, що здатна забезпечити безпеку та процвітання.

. Спосіб регулювання опозиційної діяльності в Україні схожий до системи правових норм, що регулюють опозиційну діяльність країн англосаксонської системи права, де права опозиції також містяться в різних правових актах.

. Світова практика передбачає існування трьох основних видів правової регламентації опозиційної діяльності: в конституції, загальних законах про політичні партії та регламентах діяльності національних парламентів, спеціальних законах про опозицію.


.2 Формування української політичної опозиції


Існуючі форми правління на українських землях до виникнення Київської Русі (царські ради, народні збори та ради міст) не мали у своєму складі структур, які б мали опозиційний характер. Разом із тим, вже у феодальні роки можна помітити певні ознаки появи угруповань, відмінних за своїми політичними поглядами, в тому числі, на питання організації державної влади.

На початку XIX ст. оформилася політична опозиція царату. Спочатку опозиційні царизму діячі брали активну участь в таємних організаціях - масонських ложах, які діяли у 1817-1822 рр. Масони кінцевою метою ставили обєднання всіх народів світу в «розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для усіх». У цілому це був поміркований демократизм. Масонські ложі діяли у Києві - «Зєднанних словян» (1818-1822 рр.), в Одесі - «Понт Евксинський» (1817 р.), «Трьох царств природи», у Полтаві - «Любов до істини» (1818-1819 рр.). У полтавській ложі виразно виявилася національно - визвольна спрямованість. Її засновниками були І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський та ін. Ця ложа була заборонена. У 1822 р. царський указ заборонив діяльність масонських лож [70, с. 329].

У 1821-1825 рр. у Полтаві діяло таємне «Малоросійське товариство», яке очолював Василь Лукашевич. Це була громадсько-політична організація, яка ставила за мету просвітництво в масах, піднесення рівня політичної свідомості, ідею ліквідації кріпацтва та обмеження самодержавства. Що ж до України, то прагнули будь - яким чином здобути її державну незалежність. Членами товариства були С. Кочубей, В. Тарновський, С. Андрущенко та ін. Його осередки діяли у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та ін.

Зявляються в Україні і організації декабристів - дворянських революціонерів. У 1821-1825 рр. діяло «Південне товариство», керівник якого був Павло Пестель. Воно налічувало 101 члена. Діяли три управи товариства: Тульчинська, Васильківська, Камянська. Програмним документом була «Руська правда» (автор Пестель). Програмними вимогами були: повалення самодержавства, встановлення республіки, скасування кріпацтва, без викупу наділення селян поміщицькою землею, ліквідація станів, надання всім рівних прав та ін. Але Російська держава за устроєм вбачалася унітарною, а національні регіони ніякої автономії чи самостійності не отримували.

У 1823-1825 рр. діяло «Товариство обєднаних словян», з центром у Новгороді - Волинському. Засновниками були брати Борисови та Ю. Люблінський. Усього товариство налічувало до 60 членів. Метою його було визволення словянських народів від монархічного деспотизму та іноземного панування і обєднання їх в федеративну республіку, ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва. Досягти цього планували шляхом військового повстання за участю народу [71, с. 305].

За часів перебування України у складі Речі Посполитої, зявляються певні ознаки політичної структурованості вального сейму за національною та релігійною ознаками, що є передумовою появи організованої опозиції у представницькому органі.

За часів Козацької держави можна говорити про існування окремих фактів, що свідчать про функціонування опозиції у її представницьких установах. При цьому, слід відзначити наявність закріплення на засадах високої правової та політичної культури порядку такого функціонування на рівні проекту Основного закону держави - Конституції Пилипа Орлика.

Участь українських депутатів у парламентських установах Австрії, Австро-Угорщини та царської Росії, діяльність Головної руської ради та Українського парламентського клубу сприяли виробленню досвіду здійснення парламентської опозиційної діяльності. Разом із тим, слід відмітити, що структурування депутатів-українців у цих органах відбувалося, в основному, за національно-релігійною ознакою, а отже, мало на меті захист інтересів певної частини населення та меншою мірою було спрямовано на вплив щодо всієї державної політики.

В умовах лібералізації в Україні почали виникати різні групи «зелених», політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації (1987 р. у Львові - «Товариство Лева», 1988 р. у Києві - клуб «Спадщина» та студентське об'єднання «Громада») їх діяльність одразу ж виходить за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести у 1988 р. демонстрацію до другої річниці Чорнобиля кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходить з увязнення й повертається в Україну ряд відомих правозахисників, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989 р. - Л. Лукяненко, який мав 26-річний «стаж» політвязня. У 1988 р. офіціозне святкування РПЦ в Москві (а не в Києві) 1000-ліття введення християнства на Русі було використано дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ.

Великий вплив на ситуацію в Україні мало виникнення в СРСР народних рухів, насамперед у республіках Балтії (перший народний фронт виник в Естонії у квітні 1988 р. ) 7 липня 1988 р. Українська Гельсинська спілка (УГС), створена на основі відновленої УГГ, оприлюднила «Декларацію принципів», що за цілим рядом положень була близькою до програмних принципів народних рухів республік Балтії: перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; влада - демократично обраним радам; державність української мови; створення республіканських військових формувань; звільнення всіх політвязнів; легалізація УКЦ та УАПЦ. Для України на той час це були вельми радикальні пропозиції. Діяльність УГС, таким чином, виходила за межі правозахисної.

В червні 1988 р. у Львові відбувся несанкціонований мітинг, на якому пролунав заклик до створення Демократичного фронту. Влітку у львівських мітингах брали участь політичні сили широкого спектра: від міськкому комсомолу до УГС. Однак політика «з позиції сили», яку проводило тоді місцеве й республіканське партійне керівництво (мітинги розганялись, на людей нацьковували собак), перешкодила сформуванню такого загальнодемократичного обєднання. Восени 1988 р. й в інших регіонах України вже діяв ряд самодіяльних обєднань, що висували ідею створення народних фронтів (Київ, Вінничина тощо). Однак у цих обєднань не вистачило сил, політичних лідерів, здатних очолити демократичний процес у межах всієї республіки.

Такі сили виявилися в Спілці письменників України, де й було висунуто восени 1988 р. ідею створення «Народного руху України за перебудову». На її підтримку висловилися на початку 1989 р. й установчі конференції українського історико - просвітницького товариства «Меморіал» та Товариства української мови ім. Т. Шевченка.

До проекту програми Руху, який вдалося надрукувати лише в «Літературній Україні» 16 лютого 1989 р., було внесено положення про визнання керівної ролі партії, чого, зрозуміло, не було в програмах народних рухів Балтії, але чого вимагали в ЦК КПУ (в усі наступні документи Руху воно вже не потрапляло). Незважаючи на це, проти ініціаторів Руху та ще не надрукованого проекту було розпочато кампанію цькування з перекрученням змісту документа. Через півтора року після цих подій тодішній секретар ЦК КПУ (під час обговорення програми Руху він займав посаду завідуючого ідеологічним відділом ЦК КПУ і брав участь у теледебатах із одним з ініціаторів Руху філософом М. Поповичем) Л. Кравчук визнав це як помилку і ЦК, і власну. Погрози, що членство в Русі стане несумісним з членством у КПРС, обмежували можливості для співробітництва комуністів з Рухом, посилювали в Русі його радикальне крило (проти чого в своїх промовах якраз і виступало керівництво КПУ).

І все ж, оскільки Рух виступав за економічний, політичний, ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі його діяльності обєднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів - реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму. Участь письменників, учених, відомих усій Україні, надала ідеї Руху своєрідної легітимності, дала змогу залучити більшу кількість людей, ніж могли на той час повести за собою дисиденти - правозахисники.

Бойовим хрещенням для активістів нових організацій стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р., коли вперше за багато десятиріч у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів, та ще й висунутих «знизу». Незважаючи на антидемократизм Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції і «провалити» деяких кандидатів від партапарату (наприклад, першого секретаря Київського міськкому партії К. Масика). У Львові під час мітингів вже майоріли синьо-жовті прапори, лунали заклики до страйку. Розпочинався справжній бум «неформальної» преси.

Влітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугільнодобувні райони СРСР, у тому числі Донбас та Львівсько-Волинський басейн. І хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги, КПРС уже не могла виставляти себе захисником інтересів робітничого класу.

-10 вересня у Києві відбувся установчий зїзд Руху, який налічував вже 280 тис. чол. У прийнятій програмі зазначалося, що Рух підтримує «принципи радикального оновлення суспільства, проголошені XVII з'їздом КПРС, XIX Всесоюзною партконференцією». «Ленінська національна політика» ще протиставлялася «сталінській моделі тоталітарного псевдосоціалізму», висувалася ідея нового союзного договору, що було співзвучно з вимогами прибалтів, але проти чого тоді ще виступав Горбачов, при цьому вже не згадувалося про загальносоюзну конституцію; інакше кажучи, тепер Рух обстоював перетворення СРСР на конфедерацію. У той же час лідери УГС вже агітували за вихід із складу СРСР. І хоча головою Руху був обраний комуніст І. Драч, секретаріат Руху, який реально здійснював політику цієї організації, очолив один із лідерів УГС М. Горинь, що свідчило про тенденцію до радикалізації Руху [72, с. 264].

У вересні 1989 р., на пленумі ЦК КПУ в присутності Горбачова, Щербицький нарешті пішов у відставку і першим секретарем ЦК КПУ було обрано В.Івашка. Під тиском несанкціонованих мітингів та демонстрацій узимку 1989/90 р. був змушений піти у відставку ряд перших секретарів обкомів. Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки до проекту закону про вибори до Верховної Ради УРСР (зокрема, знято представництво від громадських організацій). Тоді ж Верховна Рада прийняла закон про мову, згідно з яким українська мова проголошувалася державною. Порівняно з аналогічними законами республік Балтії він був дуже ліберальним. Сфера функціонування української мови розширювалася дуже повільно (закон був розрахований на 10 років), на сході та півдні зміни взагалі майже не відбувалися, але в столиці держапарат «заговорив» українською мовою, школи почали поступово переходити на українську мову, зріс її престиж серед інтелігенції [72, с. 264].

Дуже важливою масовою акцією Руху став «живий ланцюг» між Києвом та Львовом у січні 1990 р., присвячений проголошенню 1919 р. обєднання УНР та ЗУНР в єдину державу. Він демонстрував силу Руху, єдність України (на противагу словам Горбачова, що пролунали незадовго до того у Литві, про Харків як «російське місто»), акцентував увагу на тому, що саме цю подію, а не події осені 1939 р. слід вважати юридичним аргументом на користь соборності України. Другою масовою політико - просвітницькою акцією Руху стало святкування у серпні 1990 р. 500-річчя запорозького козацтва.

Таким чином, демократичний рух значною мірою відбувався під прапором національного відродження. Це давало змогу досить швидко здійснити політизацію україномовного населення (серед делегатів установчого з'їзду Руху було 85% українців, 95% з них назвали рідною мовою українську, половина делегатів була із західних областей. Водночас на сході й півдні України спроби залучити широкі маси населення до участі у демократичному русі шляхом використання гасел національного відродження наштовхнулися на значні труднощі, більше того, відвернули частину населення від Руху. Тому важливим було прийняття установчим зїздом Руху низки звернень до неукраїнського населення, серед яких - резолюція «Проти антисемітизму», «Заява зїзду на підтримку прагнень кримськотатарського народу». У лютому 1990 р., коли в Україні, як і в Росії, якраз напередодні виборів до республіканських верховних рад (що, мабуть, не випадково) поповзли чутки про можливі єврейські погроми, Рух провів ряд мітингів, прийняв відповідні звернення. Він послідовно виступав за національно-культурну автономію для національних меншин. У результаті в Україні не виник, як у Прибалтиці, популістсько-псевдо інтернаціоналістський інтерфронт.

У звязку з процесом відновлення історичної справедливості виникло питання про повернення власності УАПЦ та УКЦ, що відійшла до РПЦ. Це призвело до конфліктів між віруючими різних конфесій, у тому числі прихильниками УАПЦ та УКЦ, захоплення храмів, що відбивало боротьбу за сфери впливу. До розпалювання конфліктів доклав руку партапарат, який прагнув таким чином послабити і дискредитувати опозицію. Усе ж, в результаті боротьби за легалізацію УАПЦ та УКЦ, в жовтні 1990 р. переїжджає до України патріарх УАПЦ Мстислав, у березні 1991 р. - кардинал Любачівський [72, с. 163].

Вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р. показали, що позиції Руху (який до виборів не був зареєстрований, що ускладнювало висування кандидатів) на сході і півдні республіки слабкі. В цілому по Україні Демократичний блок, в якому основною силою був Рух, завоював 1/4 мандатів, на основі чого було створено парламентську опозицію - Народну раду. При цьому у трьох західних областях: Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській Рух одержав повну перемогу, а компартія в радах перейшла в опозицію.

Одним з уроків парламентської практики визвольних змагань 1917-1920 рр. став також досвід діяльності в умовах структуризації на парламентську більшість та парламентську опозицію. І особливо важливий цей досвід тим, що він набувався через діяльність у власних представницьких органах Української держави, а не у таких органах її метрополій. Саме протягом зазначеного періоду вперше відбулося законодавче закріплення окремих гарантій діяльності парламентської опозиції у представницькому органі Української держави, а також спостерігається розуміння необхідності закріплення таких гарантій, виходячи із аналізу змісту проектів Конституцій та законів, розроблених протягом вказаного історичного періоду.

Виходячи з вище сказаного, можна зробити висновок ,що за часів входження України до складу СРСР опозиція правлячому режиму існувала (хоча і не на парламентському рівні) та послужила підґрунтям для виникнення і функціонування опозиції у парламенті незалежної держави.

Характеризуючи функціонування парламентської опозиції після проголошення незалежності України, слід відзначити, що її ненормований статус значно гальмував і гальмує законодавчу діяльність Верховної Ради І - ІV скликань. Функціонування парламентської опозиції у парламенті незалежної України проходить поки що етап свого становлення та організаційно-ідейного оформлення, що потребує кропіткої роботи, спрямованої на законодавче закріплення цього процесу та вироблення і реальне впровадження таких стосунків між його учасниками, які будуються на засадах високої політичної культури.

Після створення коаліції «Стабільності і реформи» у 2010 р. влада у парламенті стала абсолютною. Опозиція зійшла на маргінес і не може бути ефективною противагою владі.

Опозиції більше немає. Справжньої опозиції. Опозиції, яка готова контролювати та критикувати владу, наголошувати на її помилках і вимагати їх виправлення. Процес розсмоктування опозиції почався з перемоги Віктора Януковича на президентських виборах і остаточно завершився з формуванням нової коаліції [73].


.3 Формування основ інституту української парламентської опозиції (ХІХ - поч. ХХ ст.)


У висвітленні питання про історію української парламентської опозиції особливу увагу заслуговує аналіз австрійської та російської систем державного управління, в надрах яких виник та розвивався інститут української парламентської опозиції, відповідно на західноукраїнських східноукраїнських землях у ХІХ - на поч. ХХ ст.

Теоретичним підґрунтям аналізу відносин української парламентської опозиції з органами державного управління Австрії та Росії можуть служити роботи західноєвропейських, американських, російських та українських дослідників.

Вітчизняні історики на початку ХХ ст. (Д. Дорошенко, І. Крипякевич, Н. Полонська-Василенко) у загальнонаукових дослідженнях з історії України, висвітлюючи соціокультурні, історико-географічні, економічні та політичні умови розвитку Австрії та Росії у ХІХ - на поч. ХХ ст., торкалися проблем виникнення українського парламентаризму [74; 75; 76]. Наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. виходить низка робіт, де аналізується досвід українського парламентаризму в дореволюційних австрійському та російському парламентах, опозиційна діяльність парламентаріїв від українських губерній у Державній Думі Росії [77; 78; 79]. Дослідження російських політологів (Г. Гаврилова, К. Пономарьова, О. Циганкова) і українських вчених (С. Бондар, І. Варзара, Н. Вінничук, Л. Маймескулова, М. Михальченка, Р. Павленка, І. Підлуської, С. Рябова, Л. Червоної, В. Якушика) про походження, сутність інституту політичної опозиції, дають певні уявлення про витоки інституту української опозиції, чинники та проблеми її інституціоналізації. Разом із тим, питання щодо становлення й формування моделей взаємодії української опозиції з органами державного управління в Новітній час потребують подальшого вивчення.

Сучасна модель відносин інституту політичної опозиції та системи державного управління в Україні зумовлена тим, що структурне оформлення української політичної опозиції відбувалося за відсутності української держави, в парламентах двох держав - Австрійської та Російської монархій. Не дивлячись на певну схожість, на перший погляд, умов розвитку обох імперій, формування інституту політичної опозиції на західноукраїнських та східноукраїнських землях (які відповідно, належали Австрії та Росії) та взаємодія його з органами державного управління мали суттєві відмінності.

Австрійська та Російська імперії наприкінці ХVIII ст. характеризувалися традиційними формами управління, необмеженою владою монархів, які зосереджували у своїх руках усю законодавчу, виконавчу та судову владу.

Ці імперії являли собою багатоскладні, гетерогенні (поліетнічні, полікультурні) утворення, народи яких знаходилися на різних рівнях соціально-економічного розвитку. Разом з тим, території з компактним проживанням українців, які відійшли до Австрійської монархії у XVIІ - XVIІІ ст.: Закарпатська Україна (у складі Угорського королівства), Галичина та Буковина (після розподілів Польщі), - характеризувалися протистоянням в кожному з них двох національних сегментів. Так, у першій переважали два етноси - угорський та український, у другій - польський (на заході) та український (на сході), у третій - український (у північній частині) та мішаний україно-румунський (у південній частині) [74, с. 526]. Угорці, поляки і румуни раніше були панівними націями в державах, у складі яких перебували українці.

Оскільки державі Габсбургів бракувало сильного централізованого державного апарату, то останні знаходилися в опозиції, в першу чергу, до кожних з «державницьких» народів, на відповідних територіях, а не до австрійського уряду. Національну опозицію до влади викликало насадження цісарем - реформатором Йосифом ІІ німецької мови в культурному житті (1780 - 1790-ті рр.) без врахування національних особливостей окремих народів з метою посилення централістської управлінської вертикалі [74, с. 528].

Для більшої частини українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна), які з кінця XVIIІ ст. повністю потрапили під юрисдикцію Росії, було характерне ще більше розмаїття національного складу населення з привілейованим станом російського та дискримінацією інших етносів. На відміну від Австрії, Росія характеризувалася централізованою системою державного управління, з чого можна передбачити досить сильну національну опозицію до російського уряду. Але, оскільки в Росії до мовних, релігійних утисків національних меншин додавалося ще й соціально-економічне гноблення, то за теорією груп у політиці (А. Бентлі, Д. Трумена), можна простежити «перехрещування інтересів» або «частково співпадаючу приналежність». Саме це стримувало формування політичної опозиції та знижувало її роль, бо через сумарну дію різнорідних чинників індивіду важко було зробити певний вибір, що й зумовлювало поміркованість його поглядів [80, с. 41, 42].

Проведення австрійським цісарем Йосипом ІІ селянської реформи (ліквідація особистої залежності селян від панів) посилило незадоволення землевласників, проте зменшило селянську опозицію. Катерина ІІ подарувала громадянські права землевласникам (Жалувана грамота дворянству, 1785 р.), чим зменшила їхнє незадоволення. Разом із тим, жорстоко розправилася з селянсько-козацькою опозицією у вигляді війни під проводом О. Пугачова (1773 - 1775 рр.).

Отже, у вищезазначених імперіях до кінця XVIIІ ст. не існувало умов для легалізації політичної опозиції. Разом з тим, певна децентралізація державного управління в Австрії створювала підґрунтя для її розвитку, на відміну від централізованої Росії.

Після поразки Наполеона І в Австрії, яка очолила Німецький союз 34 держав, відбулася реставрація абсолютизму, запанували реакція й терор, що унеможливлювало існування легальної опозиції [81, с. 332].

Легалізації опозиції заважала й відсутність в Австрії до 1848 р. місцевого самоврядування. Тільки окремі міста мали свої власні статути. Влада на місцях зосереджувалася в руках ставлеників корони та місцевого дворянства. Між тим, в окремих місцевостях існували певні умови для зародження та становлення політичної опозиції. Цьому сприяли децентралізація державного управління, зокрема, губернське правління в Галичині, Буковині з елементами колегіальності у прийнятті рішень. А також місцеві парламенти: угорський (ще за феодальною конституцією) з дебатами, боротьбою збіднілої опозиційної маси дворянства проти уряду та магнатів; галицький Становий сейм (за Становою Конституцією, 1817 р.). Навіть незначну угорську автономію

Ф. Енгельс називав «небезпечною складовою в австрійській державній будівлі», бо за неможливості існування в Австрії опозиції, угорська конституція могла викликати «дух незадоволення» або «прагнення до реформування» у віденської буржуазії [82, с. 457].

Опозиційні настрої охопили Відень і перекинулися на всі національні райони Австрії: Чехію, Італію, Галичину, Буковину, - під впливом революційного руху, так званої «весни народів», викликаного Французькою революцією 1848 р. На відміну від поляків Галичини, які вимагали відновлення незалежної польської держави [82, с. 472] українці виступили як лояльна опозиція до австрійського уряду. Вони лише скористалися нагодою подати петицію до цісаря з вимогами не політичної, а культурно-національної автономії: введення української мови в народних і вищих школах, органах влади, зрівняння в правах духовенства трьох обрядів, доступу українців до управлінської діяльності [74, с. 532]. Австрійський уряд знайшов у них підтримку в боротьбі з угорцями й поляками і навіть мав наміри зясувати політичні та національні прагнення українців. Наслідками цього можна вважати набуття українцями досвіду управління місцевими справами в результаті діяльності політичної організації Головна Руська Рада (ГРР).

Під впливом революційного руху 1848 р. на певний час відбулася лібералізація режиму, було скасовано кріпацтво, що сприяло легалізації політичної опозиції.

На підставі першої австрійської Конституції (25.04.1848 р.) цісар Фердинанд І скликав парламент - Рейхстаг (липень 1848 р.). Представництво від Галичини складало ¼ депутатського корпусу (96 послів, серед яких 39 українців); ще пять українців були обрані від Буковини. Українська депутація була незначною - 10% (44 особи) парламентського складу [74, с. 533]. Проте вона отримала можливість артикулювати основні вимоги українців та ставити завдання перед органами державного управління. На першому плані для українських депутатів в австрійському парламенті стояло національне - державотворче - питання, соціальні - на другому [75, с. 285; 77, с. 34; 78, с. 61]. Сильне україно-польське протистояння в Галичині, за умов лояльності українців до уряду, зменшувало вплив опозиції на систему державного управління. Це, на мій погляд, дозволило австрійському уряду проігнорувати політичні вимоги галицьких українців. Разом із тим, певних успіхів досягла регіональна українська опозиція в Буковині. Її лояльність до уряду, угоди з німцями на фоні антирумунської спрямованості, а також небажання влади посилювати позиції українців в імперії шляхом соборності українських земель спричинили перетворення Буковини у 1849 р. на окремий «коронний край» з власним сеймом і адміністрацією.

Підтримка австрійським урядом вимог культурно-національної автономії закарпатських українців [75, с. 293], на наш погляд, викликана прагненням влади зменшити вплив угорської опозиції в даному регіоні. То ж формування сильної регіональної національної опозиції, що мала різні вектори спрямованості, дало можливість владі на власний розсуд вирішити питання адміністративного поділу держави.

Отже, тодішня українська опозиція характеризувалася лояльністю до австрійського уряду, сподіваючись на його допомогу в справедливому вирішенні національного питання. Одночасно вона була спрямована проти польської антиурядової опозиції, набуваючи національного та релігійного окрасу. Ставлення до поляків як до поневолювачів заважало українській опозиції адекватно оцінити існуючі реалії.

Можливості для формування інституту політичної опозиції, в т. ч. української, були перервані вже через два роки реставрацією абсолютизму.

Після приборкання угорського повстання австрійський уряд розігнав парламент, який працював над конституційним проектом (Кромержижська конституція) з перебудови імперії на засадах децентралізації та федералізму.

Конституцію 1848 р. було скасовано, а замість неї оголошено «Оломунецьку» (4.03.1849 р.) октроїрувану конституцію (тобто даровану згори від імені імператора). Будучи результатом синтезу традиційних соціальних відносин із новими політичними формами, остання максимально обмежила права народного представництва. За цією конституцією Австрія оголошувалася неподільною, централізованою і самостійною (відділеною навіть від Німеччини) монархією.

По суті, вже з 4 березня 1849 р. абсолютизм в Австрії був у всіх відношеннях повністю відновлений [82, с. 499, 501, 503]. А Імператорський патент від 31 грудня 1851 р. закріпив реставрацію абсолютизму [78, с. 63 - 64; 74, с. 533].

Монарх уособлював носія державного суверенітету, зосередивши у своїх руках, по-суті, всі три гілки влади. Як глава виконавчої влади, він призначав і зміщав міністрів за своєю волею, що призводило до незалежності уряду від парламенту; здійснював законодавчу владу сумісно з парламентом; призначав суддів.

Юридичне оформлення монархічного принципу у Конституції Австрії обмежувало парламентаризм і затримувало легалізацію політичної опозиції, ставало на заваді перетворенню останньої на суспільний інститут в системі державного управління країни.

Австрійський уряд повернувся до системи централістично-бюрократичного правління. У Галичині замість губернського правління створено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині - крайове правління з крайовим президентом. У нових адміністративних одиницях було ліквідовано елемент колегіальності і встановлене єдиноначальне правління, за якого намісник та президент підпорядковувалися вищестоящим органам. Закарпаття у складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край [83, с. 3].

Оголошені Конституцією 1850 р. обласні сейми, в т. ч. і галицький, так і не були скликані. Літом 1851 р. була розпущена Головна Руська Рада.

Відсутність можливостей для легалізації опозиції в умовах реставрованого (вдруге після 1814 р.) абсолютизму вилилася через 10 років у черговий сплеск національно-визвольної війни італійців проти австрійського уряду. Поразка Австрії примусила її уряд до реформування політичної системи на засадах конституційності та парламентаризму, до певної децентралізації державного управління. Так, нова австрійська конституція (20 жовтня 1860 р.) передбачала широку компетенцію провінційним сеймам, які мали від себе обирати делегатів до австрійського парламенту у Відні. Імперія мала набути рис федерації, а крайові сейми - законодавчих прав.

В Австрії почав впроваджуватися демократичний централізм у державному управлінні. За Конституцією 1861 р. відновив роботу імперський парламент, який отримав власну назву «Рейхсрат» (Державна Рада).

Галичина отримала автономію з власним сеймом (ландтагом), вибори до якого здійснювалися за куріальною системою. Не дивлячись на переваги, які надавала виборча система землевласникам (які в більшості були поляками), українці (в більшості селяни) провели до регіонального сейму 1/3 (49) депутатів.

Разом із тим, австрійська Конституція 1861 р. звужувала компетенцію крайових сеймів до «необхідних меж», тобто до обговорення й вирішення суто місцевих справ. Хоча за сеймами залишалося право формувати склад парламентської депутації, польські парламентарії стали в опозицію до централістських устремлінь уряду, вимагаючи розширення прав крайових сеймів. Українські депутати пропонували залишити за крайовими сеймами виключно місцеві питання, застерігаючи, що автономія може сприяти гегемонії одного народу над іншим [78, с. 68]. Нехтування австрійською владою вимог українців, невирішеність українського питання, не змінило лояльного ставлення до уряду з боку регіональної української опозиції, з одночасним протистоянням її з поляками.

Уже через два роки австрійський уряд змінив своє лояльне ставлення до українців Галичини, переорієнтувавшись на зближення з поляками. Це було обумовлено посиленням москвофільських настроїв серед перших та антиросійських - серед останніх, після придушення російським царизмом збройного повстання в Царстві Польському (1863 - 1864 рр.). Завдяки неофіційній урядовій підтримці, поляки Галичини отримали реальні важелі управління. Не лише крайовий сейм, але й місцева адміністрація (крайова управа), суд, самоврядування опинилися в їхніх руках. Польська мова замість німецької стала офіційною від нижчої школи до університету, в суді. Лише поляк за національністю мав можливість стати намісником Галичини, вводилися інші пільги, які підкреслювали зверхність польської народності над українською [78, с. 83; 586, с. 286]. Тому в Галицькому сеймі українська меншість вела з польською більшістю боротьбу, «в якій справи формальні, питання мови переважали над справами соціально-економічного характеру й яка не давала майже ніяких практичних наслідків для української сторони, почала, - як зазначав Д. Дорошенко, - розхолоджувати народні маси до участі в виборах і взагалі у парламентському житті» [74, с. 535]. З роками кількість українських послів у сеймі зменшилася до 14 (у 1877 р.), 11 (1883 р.); у віденському парламенті - з 12 (1861 р.) до трьох (1879, 1885 р.) [76, с. 329; 75, с. 288; 78, с. 66, 67, 70]. То ж за такої кількості в української опозиції не було реальних важелів впливу на механізми державного управління.

Подальша децентралізація державного управління Австрії була спричинена її поразкою (1866 р.) у війні з Прусією. З метою заручитися підтримкою Угорщини Австрія надала їй у 1867 р. внутрішню автономію: право на свої законодавчі органи, власний уряд. Загальні справи Австрії та Угорщини мали вирішуватися за допомогою делегацій від їх представницьких органів, що скликалися щорічно. Держава отримувала назву Австро-Угорщина, імператор Австрії оголошувався одночасно й королем Угорщини, обєднуючи у своїй особі обидві частини двоєдиної імперії [81, с. 337]. І хоча Австро-Угорщина не перетворилася на федеративну, а ставала дуалістичною країною, зявлялося більше можливостей для інституалізації регіональної опозиції, в т. ч. української.

Австрійська поразка у війні з Прусією посилила москвофільські настрої серед галицьких українців, їхні сподівання на приєднання Галичини до Росії [74, с. 534]. Це також вплинуло на спрямованість української опозиції в австрійському парламенті. У 1873 р. її представник виступив із обвинуваченнями уряду в потуранні полякам у справі планомірного знищення української нації [78, с. 70], що засвідчило початок відходу української опозиції від проурядової орієнтації.

Структуризація української політичної опозиції та суттєві зрушення у характері її діяльності в австрійському парламенті відбулися на початку ХХ ст.

Це зумовлювалося виникненням політичних партій, а також ухваленням нового виборчого закону (січень 1907 р.), що проголошував загальне (за виключенням жінок та військовослужбовців), пряме виборче право при таємномуголосуванні. Кількість депутатських місць українців у Рейхсраті зросла з 8 (у 1891 р.) до 26 (у 1907 та 1911 рр.), а у 1910 р. заступником його голови було обрано українця К. Левицького (вперше в історії австро-угорського парламенту). Опозиційна діяльність українських депутатів призвела до економічних та культурних поступок з боку уряду: концесії на господарські установи, гімназії, університетські кафедри. Вони також піднімали питання щодо національної автономії. За підтримки чеських депутатів у 1911 р. українська опозиція виступила проти намагання більшості провести невигідний для національних меншостей бюджет, що спричинило парламентську обструкцію - метод парламентської боротьби, спрямований на зрив зборів шляхом створення шуму, проголошення довгих промов, що не мають відношення до справ, закриття дебатів та розпуск Рейхсрату [75, с. 292].

Регіональна українська опозиція в Галичині на початку ХХ ст., залишаючись антипольською, набула антиурядового характеру. З 1908 р. українська опозиція неодноразово застосовувала тактику сецесії - утримання від відвідування парламенту та голосної обструкції [75, с. 292]. Хоча вибори до Галицького сейму проводилися за куріальною системою, що забезпечувало переваги полякам, збільшився вплив української опозиції на вирішення соціально-економічних питань. Можливо, це обумовлювалося зовнішньополітичним протистоянням Австрії та Росії, що змушувало австрійський уряд іти на подальші поступки українській опозиції.

Збільшення українського представництва у Галицькому сеймі з 1914 р. (після запровадження загального виборчого права на виборах до сейму) [78, с. 75] надало українській регіональній опозиції реальні важелі впливу, за що вона пішла на угоду з урядом щодо підтримки українським громадянством Австрії у випадку війни з Росією [75, с. 293].

Отже, надання можливості українцям вирішувати національне питання змінило ставлення їхньої регіональної опозиції до уряду та органів влади з антиурядового на лояльне.

Вимоги української опозиції щодо реальної рівності з іншими національностями, національного самоврядування, соціально-економічних проблем, перетворювали «українську проблему» на політичну. Як зазначав І. Крипякевич, «галицькі українці намагалися опанувати всі ділянки життя своєї країни і створити базу під майбутню державність» [75, с. 293]. Українську опозицію в австрійському парламенті, яка піднімала питання про політичну самостійність України в її соборницькому спрямуванні, можна охарактеризувати як лояльну, конструктивну, а модель її взаємодії з системою австрійського державного управління - як консенсусну.

В Росії, як і в Австрії реформи просвітницького абсолютизму почалися наприкінці ХVIII ст. Проте реакція, яка запанувала після розгрому декабристського повстання (1825 р.), тривала до 1861 р. без будь-якого впливу революційного процесу 1848 р. на суспільне життя. Спроби певної децентралізації державного управління в 1860-1870-х рр., після скасування кріпацтва та введення земського самоврядування, були зупинені низкою контрреформ 1880-х рр. Відсутність умов для легалізації політичної опозиції обумовило терористичну діяльність народовольців, есерів, а також призвело до Першої російської буржуазної революції 1905-1907 рр. Під час останніх подій відбулися суттєві зміни в системі державного управління. Ухвалення «Основних законів Російської імперії» (квітень 1906 р.) змінило систему органів влади. Було створено новий вищий законодавчий орган у царській Росії - Державну Думу. Хоча думська монархія була не парламентською, а дуалістичною (із великими повноваженнями імператора), вона припускала розділення властей. Імператор, як і раніше, зберігав повноту виконавчої влади.

Але в області законодавчої, фінансової - народне представництво мало вельми відчутний вплив. Для проведення в життя нового закону або відміни старого була потрібна згода обох законодавчих палат - Державної думи і Державної Ради. Цей же принцип застосовувався і в бюджетних питаннях: бюджет, асигнування, податки, державна або гарантована державою позика здійснювалися тільки після схвалення законодавчими установами. Дума отримала право законодавчої ініціативи, а також давати згоду на проекти, що вносяться виконавчою владою, редагувати їх. Законопроект, що не отримував її схвалення, в силу не вступав. Правда, уряд міг ввести потрібні йому закони (по ст. 87 Основних законів) в обхід Думи, відправивши її на канікули. Як Державна Дума, так і Державна Рада мала право вносити запити міністрам, коли дії органів влади або конкретних урядовців (в т. ч. і міністрів) представлялися незаконними.

За виборчим положенням від 11 грудня 1905 р. Державна Дума обиралася на п'ятирічний термін. Не було групи населення, яка принципово позбавлялася б права голосу (за виключенням жінок та військовослужбовців). За допомогою інституту голосування, близького до загального, управління державою в якійсь мірі підпорядковувалося контролю народного представництва. Існувала куріальна система із двоступеневою системою виборів майже для всіх курій (навіть робітничої), крім селянської, де вибори відбувалися в три етапи.

Державна Рада складалася наполовину з осіб за призначенням від Государя, наполовину з виборних [84, с. 252-260; 85, с. 444; 9, т. 62, с. 6]. Нова система державного управління проіснувала 11 років.

Особливість російського парламенту та опозиції в ньому полягала в тому, що вони виникли й функціонували в умовах існування та діяльності політичних партій. І хоча російське законодавство не надавало партіям правового визнання (партії не виступали повноправними субєктами політичного, у тому числі і виборчого процесу), все ж їхнє існування полегшувало структуризацію парламенту та формування парламентської опозиції на підставі партійної виборчої платформи. Більшість загальноросійських та всі українські партії містили у своїх програмах пропозиції щодо вирішення національного питання. Разом з тим домінуючими були соціально-політичні вимоги.

Представники українських губерній в І Державній Думі утворили українську парламентську (думську) Громаду. До її складу входили 44 депутати, з яких майже половина були селянами [74, с. 548]. Головою Громади було обрано адвоката з Чернігівщини І. Шрага, представника блоку ліволіберальних опозиційних партій [74, с. 86; 86, с. 634, 704-705]. Вимоги Української парламентської Громади полягали у децентралізації державного управління Російської імперії на засадах обласної та національного розвитку [87, с. 138-139; 88, с. 195-199].

Напередодні та в ході Першої світової війни в Державній Думі Росії загострилася конфронтація не лише між депутатами від українських губерній з ліво-ліберальної і лівої опозиції та урядом, але й між першими та представниками від українських губерній з правої опозиції. Представники українських губерній від правої опозиції звинувачували український національний рух у сепаратизмі, пропаганді відриву від Росії українських земель і спробі передати їх до складу Австро-Угорщини на федеративних засадах. Поразки Росії у війні уряд списував на зраду національних окраїн, в т. ч. українців (як «мазепинців») [87, с. 142; 88, с. 198]. Отже, національне питання, зокрема українське, хоча й набуло особливої гостроти, не було домінуючим для депутатів українських губерній, не перейшло в площину державотворчості.

Українська опозиція в російському дореволюційному парламенті не була монолітним угрупованням, а складалася з українців та представників українських губерній. Депутати-українці були представниками лівої та ліво-ліберальної опозиції, а інші депутати від українських губерній - як в право-ліберальній так і правій (реакційній) опозиції в російській Державній Думі.

Одна частина української опозиції - представники ліво-ліберальної та лівої опозиції - виявляла конфронтаційність по відношенню до уряду; інша - члени право-ліберальної опозиції - лояльність до уряду. Українська опозиція в парламенті Росії на початку ХХ ст. характеризувалася різновекторністю, фрагментованістю, внутрішніми протиріччями, конфліктогенністю, відсутністю єдиної програми щодо державотворення. А модель її взаємодії з російською системою державного управління в цілому можна визначити, як конфронтаційну.

Таким чином, традиції взаємодії інституту української політичної опозиції та органів державного управління формувалися протягом ХІХ ст. - на початку ХХ ст. Саме тоді відбулася часткова інституалізація (структуризація) української парламентської опозиції в австрійській Державній Раді та російській Державній Думі. В умовах трансформації форми правління, виникнення виборчої та партійної систем суттєвими чинниками впливу на формування моделей взаємодії української парламентської опозиції з системами державного управління Австрії та Росії були: 1) рівень централізації системи державного управління, 2) ступінь розвиненості місцевого самоврядування, 3) наявність представницьких органів влади. Певна децентралізація державного управління, функціонування представницьких органів влади на місцевому та центральному рівнях з другої половини ХІХ ст. обумовили консенсусну модель взаємодії української опозиції з системою державного управління Австрії. На відміну від неї, відносини української опозиції з системою державного управління Росії носили конфронтаційний характер. У звязку із сильною централізацією державного управління, обмеженістю органів місцевого самоврядування господарчими функціями, виникненням із великим запізненням центрального представницького органу українська опозиція на східноукраїнських землях була позбавлена реальних важелів вирішення політичних питань на місцевому та загальнодержавному рівнях, що спричиняло навіть безвідповідальність у її критиці уряду та урядової політики, усунення з порядку денного питання державотворчості. Відсутність консолідації у діяльності депутатів-українців та парламентарів від українських губерній дозволяла урядові чинити насильне усунення з політичної арени представників української еліти. Становлення двох типів інституційної взаємодії української політичної опозиції та системи державного управління в Новий час обумовили відсутність цілісності та чуттєві регіональні особливості у відносинах інституту української політичної опозиції з органами державного управління.

Разом із тим, етнічне воззєднання українських земель призвело до формування нової моделі інституційної взаємодії політичної опозиції з системою державного управління в Україні. Вона поступово акумулювала притаманний їм різноманітний досвід опозиційної діяльності політичних партій, взаємовідносин політико-управлінських еліт з інститутами державного управління. Зміна політичного режиму та посилення централізації державного управління на західноукраїнських землях призводило до трансформації відповідної моделі відносин у конфронтаційному напрямку. Функціонування командно-адміністративної системи, за відсутності парламентаризму та приватної власності, запровадження такого державного механізму винищення опозиції як голодомор на східноукраїнських землях формувало конформізм у ставленні опозиції до уряду.

Пріоритет соціально-економічних вимог над державотворчою складовою у звязку з кризовими явищами в сучасній економіці, регіональне протистояння всередині парламентської опозиції посилюють конфронтаційний тип моделі інституційних відносин опозиції та органів державного управління на центральному рівні. Одночасно набуття управлінських функцій опозицією на регіональному рівні сприяє встановленню відповідної моделі консенсусного типу. Різноманітність підходів, гнучкість, варіативність у відносинах опозиції та органів державного управління свідчать про формування власної, відмінної від інших країн, моделі інституційної взаємодії інституту політичної опозиції та системи державного управління в Україні.

Зниженню конфронтаційності між інститутом політичної опозиції та органами державного управління в Україні може сприяти завершення політичної та адміністративної реформ, подальша децентралізація державного управління (вибори глав адміністрацій), введення мажоритарної складової на виборах до органів місцевого самоврядування зі збільшенням їхніх повноважень.


.4 Українська парламентська опозиція доби незалежності


Після проголошення незалежної України склалися нові умови. Головна мета, яку ставила перед собою більшість партій та громадських організацій, - державна незалежність України - була досягнута. Тепер постали нові, більш складні завдання розбудови Української держави, становлення ринкової економіки та розвитку демократії. Це вимагало від усіх субєктів політичного процесу нових підходів, програм, іншої стратегії і тактики, змін в організації і механізмах діяльності. Почалася трансформація багатопартійної системи України. Насамперед, хотілося б охарактеризувати юридичні аспекти цього процесу.

У 1991 р. Президія ВРУ визначила, що «республіканськими політичними партіями і республіканськими обєднаннями вважаються партії і обєднання, які мають своїми членами не менш як 300 громадян» (до цього політичні партії повинні були обєднувати у своїх рядах не менше 3 тисяч членів партії та поширювати свою діяльність на всю територію України чи більшість її областей).

Про важливість проблеми взаємовідносин партій та держави засвідчив виступ 28 січня 1992 р. на сесії Верховної Ради України тодішнього Президента України Л. Кравчука. Вперше велику увагу було приділено партіям, до яких Л. Кравчук звертається 5 разів. Правда, виділявся при цьому тільки Рух, який здатний, на його думку, «очолити всі прогресивні сили і партії в імя України». Але треті Всеукраїнські збори Руху відкинули пропозицію Л. Кравчука і взяли курс на опозицію до влади [89].

Станом на 1 січня 1992 р. в Україні заявило про себе 20 партій, близько 10 осередків та організацій партій з керівними центрами за її межами. Серед них - анархо - синдикалісти, кадети, представники Демократичного союзу, марксистськоробітничої партії - партії диктатури пролетаріату, міжнародної партії любителів пива тощо. Загалом партії були нечисленними, лише три з них (СПУ, ПЗУ, УРП) мали понад 10 тис. членів, деякі нараховували всього декілька сотень членів. Тільки чотири партії мали представництво в тодішній Верховній Раді (СПУ, ДемПУ, ПДВУ, УРП).

червня 1992 р. ВРУ прийняла Закон України «Про обєднання громадян», який закріпив правовий статус політичних партій та інших обєднань в Україні. У статтях 2 і 3 Закону були визначені характеристики політичної партії та громадської організації.

Найбільше проблема самовизначення зачепила НРУ, який із самого початку взяв курс на вироблення державної політики і боротьбу за владу на всіх рівнях, що фактично було ознакою політичної партії. Однак юридично Рух залишався громадською організацією. У 1992 р. делегати ІV зїзду цієї організації офіційно проголосили себе політичною партією, при реєстрації в Міністерстві юстиції України 1 лютого 1993 р. вона нараховувала у своїх лавах 62 тис. членів [90, с. 408].

Після Всеукраїнського референдуму та виборів президента виявилося, що цільові установки, на основі яких блокувалися провідні політичні сили, і власна політика президента збіглися. Почався новий етап становлення української багатопартійності, який М. Томенко назвав «лояльно державним». Хронологічно період визначається від грудня 1991 р. до 1993 р., його основою став процес оксамитового одержавлення партій. Процес, з одного боку, спричинив розкол опозиції. Значна частина партійних структур і громадсько - політичних організацій, що під час виборів президента були в опозиції до Л. Кравчука, за різних соціально - економічних ситуацій стала на підтримку президента і уряду. Створений Конгрес національно - демократичних сил та національно - радикальний блок теоретично і практично сформулювали тезу: «Підтримка всенародно обраного Президента України - це підтримка розбудови незалежної держави», відповідно: «Опозиція до Президента - це руйнація незалежної держави» [92].

Особливість української ситуації полягала в тому, що це не було злиття двох більш - менш рівносильних частин, а радше поглинання численною «партією влади» тонкого прошарку колишніх опозиціонерів. Сил українських демократів й опозиціонерів виявилося надто мало, щоб спрямовувати українську політику в русло демократичних і ринкових перетворень.

У відкриту опозицію до урядової політики стали крайні ліві та крайні праві сили. Більшість лівих партій утворилася із залишків старої КПУ. У жовтні 1991 р. частина забороненої компартії утворила Соціалістичну партію України (СПУ). У квітні 1992 р. СПУ, Селянська партія та декілька інших прокомуністичних обєднань утворили коаліцію «Трудова Україна». 19 червня 1993 р. самовільно відновилася КПУ на чолі з колишнім секретарем ЦК ЛКСМУ П. Симоненком. 5 жовтня 1993 р. вона була офіційно зареєстрована, і через деякий час стала наймасовішою партією.

Правою опозицією стали партії націоналістичного спрямування, що звинувачували Уряд у надмірній поступливості Росії й оголосили боротьбу «промосковським» силам.

Отже, в Україні на початку 90-х рр. ХХ ст. зародилася нова державно - політична еліта, як результат компромісу частини старої управлінсько - партійної верстви й частини національно - демократичної опозиції. Проте, через відсутність чіткої політичної лінії НРУ та «Нової України», які останнім часом, то заявляли про співпрацю з президентом й урядом, то ставали до них в опозицію, виникла серйозна проблема ідентифікації характеру української контр еліти на рівні партійних структур.

У звязку із цим Л. Кравчук узаконив спрощений механізм правового регулювання реєстрації партій. Міністерство юстиції України реєструвало політичну партію за умови, що крім програми, статуту та документів про її створення додавався список із 1 тис. членів. Тобто утворилося правове поле, яке стимулювало формування нечисленних квазіполітичних партій під амбіційних, псевдо політичних лідерів - з одного боку, а з другого - їхній статус перетворювався на статус громадських організацій [72].

Прийняття Конституції України в 1996 р. зміцнило основні правові засади, і розширило правове поле діяльності політичних партій і рухів.

Уперше в українському правовому будівництві відбулося закріплення, відповідно до вимог документів ООН, міжнародних пактів, досвіду і традицій українського народу, невідчужені права. Серед них право громадян України на «свободу обєднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів».

Стаття 36 Конституції України надала конституційні гарантії діяльності різних політичних партій і рухів, визначила основні принципи їхньої діяльності, заборонила обмеження прав свобод громадян у звязку з їх належністю або неналежністю до обєднань громадян.

Стаття 37 заборонила «утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини» [73].

Закон заборонив діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Суттєві корективи у діяльність політичної опозиції в Україні внесли президентські вибори 1999 р. До цього часу перші особи у державі не раз відмовлялися розрізняти політичну опозицію у середовищі депутатського корпусу. Експремєр В. Пустовойтенко заявив, що «в Україні немає опозиційних сил. Принаймні про таких я не чув». Президент Л. Кучма та його оточення практично не знаходило місця для оцінок опозиції. Лідер виборчого блоку «За Єдину Україну» В. Литвин перед виборами заявив: «Опозиція у своїй більшості не знаходить підтримки у суспільстві!».

Попри таке негативне ставлення влади до опозиційних сил, громадська думка засвідчила суспільну потребу в політичній опозиції. Про це говорять результати загальнонаціонального опитування Центру Разумкова. Так, 57,7% громадян вважали, що політична опозиція є необхідною для суспільства, а тому держава має гарантувати її права. Не поділяли цю думку лише 16,7% громадян; 25,6% не змогли визначитися з відповіддю. Кількість громадян, які виступили за необхідність існування опозиції, є досить невеликим для країн із розвинутою демократією, але важливим є те, що необхідність існування опозиції визнала більшість громадян.

Понад половину (55,4%) чисельності громадян почасти чи частково погодились із твердженням, що існування опозиції є необхідним для нормального політичного розвитку України. Сприйняття опозиції суспільством було швидше позитивним, ніж негативним. Так, 42,6% громадян вважали, що існування та діяльність опозиції принесе користь українському суспільству; 22,9% - не принесе користі, але й не зашкодить, і лише 9,2% очікували від опозиції шкоди для суспільства [93].

Заслуговує уваги реакція суспільства на ті характеристики опозиції, які «запроваджувалися в обіг» представниками влади. Наприклад, у ході виборчої кампанії лідер блоку «За Єдину Україну!» В. Литвин заявив, що в Україні «немає опозиції, крім лівих сил», «решта - скривджені люди, які втратили владу». Безумовно, така точка зору має право на існування, оскільки за даними Центру імені О. Разумкова, понад третина (36%) опитаних повністю або частково погодились із твердженням, що опозицією є група політиків, які вже були при владі, а тепер знову намагаються повернутися до неї. Не згодні з цим практично стільки ж - 34,7% громадян. Можна припустити, що таке суперечливе ставлення громадян до представників опозиції викликане, по-перше, масованим інформаційним й пропагандистським тиском державних і підконтрольних владі ЗМІ, спрямованим на формування негативного іміджу опозиції; по-друге, швидким переходом окремих політиків від опозиції до влади та навпаки.

Упродовж тривалого часу політологи й політики не виробили загальноприйнятих, чітких та зрозумілих критеріїв опозиційності в координатах української політичної системи. У розпалі політичної боротьби ми були неодноразовими свідками намагань з боку влади звузити опозиційність лише лівим спектром політичних сил, «призначити» опозицію, використати тези про «справжню» та «несправжню» опозицію, «вибіркову» опозицію, опозицію «до конкретних осіб».

Опозиційність визначилась як неприйняття політичного курсу, що проводить діюча влада, тому передусім слід зясувати, які саме владні інститути в Україні виробляють та здійснюють цей курс.

Відповідно до статті 85 Конституції України, визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики належить до повноважень Верховної Ради України. Крім того, Верховна Рада схвалює Програму діяльності Кабінету Міністрів України, на виконання якої спрямовується діяльність Уряду [92]. Кабінет Міністрів України (стаття 116) забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави. Насправді, політичний курс держави практично повністю визначається Президентом України.

По-перше, його передвиборна програма визначає головні акценти внутрішньої і зовнішньої політики держави, він отримує легітимацію безпосередню через голосування більшості громадян незалежно від їх партійної належності.

По-друге, обсяг конституційних повноважень Президента дає йому право повністю контролювати вертикаль виконавчої влади (від Кабінету Міністрів до місцевих державних адміністрацій).

До того ж, глава держави здійснює усі принципово важливі кадрові призначення в системі виконавчої влади, зокрема на посади в уряді, голів Служби безпеки України, Державної податкової адміністрації тощо. Таким чином забезпечується повна лояльність до президента призначених чиновників.

По-третє, у політичній системі України відсутнє законодавче закріплення статусу парламентської більшості у ВР, що дає право формувати Уряд та призначати Премєр-міністра.

За умов слабкості судової влади та неструктурованості парламенту посада президента набула виняткової ваги в системі гілок державної влади. Все це визначило президента єдиним уособленням влади. Тож побудована система влади не потребувала суттєвої участі політичних сил (а тим більше - опозиційних) у виробленні та реалізації політичного курсу. За таких умов опозиція існувати не може, і це залежить не лише від особистих якостей глави держави, його демократичності, або недемократичності, а й від системи державної влади, визначеної Конституцією, політичних традицій та режиму.

Загальноприйняті для країн з парламентською формою правління критерії опозиційності, як «ставлення до уряду», «ставлення до парламентської більшості», у наших умовах є похідними від головного критерію - ставлення до політики президента.

Отже, опозиційність в Україні передбачає: чітко артикульоване, публічно висловлене критичне ставлення до політики глави держави; неучасть в її реалізації (тобто відсутність представників партії, блоку на керівних посадах в Адміністрації Президента, Кабінеті Міністрів та інших центральних органах виконавчої влади). Опозиція ніколи не намагалася суттєво моделювати поведінку президента. Зате президентське оточення (зокрема, глави адміністрацій Д. Табачник, частково, в силу службових обовязків, Є. Кушнарьов та В. Литвин) намагалося прораховувати дії опозиції, і за першої ж нагоди її розчленовувати. Так, опозиційним за своєю суттю перестали бути НРУ, низка партій національно-демократичного спрямування. У свідомості електорату штучно підтримувався монопольно опозиційний імідж лише лівого спектра. Така методика, виправдана майже на всьому просторі СНД, змогла вирішити проблему з правою альтернативою тодішньому президентові Л. Кучмі на виборах 1999 р.

Засоби впливу опозиції на президента були розтрачені нею у проміжку 1997-1999 рр. У перехідному суспільстві, природно, неможливий баланс між президентською та парламентською гілками влади. В умовах потужного тоталітарного синдрому у масовій свідомості президентсько-парламентська республіка є радше абсурдом. У випадку із СНД, це - парламентська республіка, або модерна авторитарна президентська республіка. Станом на 2000 р. поразка представницької влади поставала дедалі ймовірнішим фактом.

Отже, в Україні до 1998 р. мажоритарна система виборів не сприяла організації опозиції та її інституалізації. Демократизація режиму, зміна виборчої системи з мажоритарної на мажоритарно-пропорційну в 1998 р. сприяли оформленню й структуризації політичної опозиції [89].

Упродовж усієї зими 2000-2001 рр. опозиціонери намагалися залучити до своїх лав тодішнього премєра В. Ющенка, який усіляко підкреслював свою нейтральність. Після парламентських виборів лідер «Нашої України» заявив, що він не підтримав тоді вимог опозиції, оскільки це могло спричинити «громадянську війну».

В січні 2000 р. було створено нову парламентську більшість, до якої увійшли представники партій «Батьківщина», «Відродження регіонів», «Громада», НДП, НРУ, УНР, «Незалежних», ПЗУ, «Реформи-Конгрес», СДПУ(о) та Трудова Україна (загалом 241 народний депутат).

Частина парламентської опозиції («Батьківщина» і СПУ) була опозиційною до Президента Україні. Основна діяльність радикальної опозиції була винесена за межі Верховної Ради. Вона скористалася методами мітингової демократії. Результатом першого досвіду опозиції в боротьбі за владу стало створення масової структури - «Громадська ініціатива «Форум Національного Порятунку», яка мала на меті відсторонення від влади Л. Кучми, зміну системи влади. Досягненням опозиції стало ухвалення (2001 р.) Закону України «Про політичні партії в Україні», який гарантує свободу опозиційної діяльності політичним партіям.

Представники влади, як правило, не виступають відкрито проти самого принципу, згідно з яким опозиція є невідємним елементом демократичного устрою політичної системи країни. Водночас упродовж тривалого часу влада розглядає опозиційні політичні партії не як політичного опонента, а, скоріше, як політичного ворога. Найбільш виразно небажання, неготовність і нездатність до конструктивного діалогу з опозицією влада продемонструвала під час «касетного скандалу». В цей період до опозиції були застосовані силові методи тиску, а вище керівництво держави кваліфікувало діяльність опозиційних сил як «загрозу національній безпеці», що було неприпустимим у демократичних країнах. Владі не вдалося забезпечити прозорість розслідування справи Г. Гонгадзе й не вистачило мужності визнати свої помилки під час «касетного скандалу». Події розвивалися під жорстким інформаційним та «силовим» тиском владних структур.

Влада, через відсутність громадського контролю над нею, настільки зживалася зі своїми ролями, що не могла уявити себе на місці тодішньої опозиції. Вона не могла усвідомити, що там - такі ж самі люди і не гірші фахівці, ніж вони, які в силу обставин на певний час опинилися «по інший бік барикад». З іншого боку, останні під тиском влади також поступово ставали на позиції «демонізації» всіх, хто належав до влади. Така ситуація не припускала діалогу, оскільки як можна вести розмову з «абсолютним злом»? У кінцевому підсумку, замість політичної боротьби велася боротьба «на знищення», іноді - навіть фізичне.

Після парламентських виборів 2002 р., пересвідчившись у неефективності агресивної інформаційної політики, спрямованої проти опозиційних сил, влада перейшла до тактики інформаційної блокади. Парламентська опозиція обєдналася навколо опозиційної фракції «Наша Україна», яка стала переможцем виборів та набрала 23,57 % голосів виборців, або отримала 70 мандатів. До неї увійшли фракції БЮТ, СПУ. Після перемоги на президентських виборах 2004 р. лідера опозиції В. Ющенка, кардинальна зміна політично-управлінської еліти надала можливість колишній опозиції реалізувати свої наміри щодо формування та реалізації власної моделі розвитку країни, прийняти зміни до Конституції та низку законів, що змінили організацію та систему влади в країні [74; 75]. Нещодавно опозиційні парламентські фракції стали провладними. Парламентська більшість розпалася, не перетворившись на структуровану опозицію. Проте нова опозиція в особі СДПУ(о) та КПУ дієвого впливу на політику влади не здійснювала через свою нечисленність.

Парламентські вибори 2006 р. в Україні змінили розклад політичних сил. Уряд було сформовано парламентською більшістю, в якій переважали політичні сили, що знаходилися до березня 2006 р. в опозиції до Уряду та Президента Україні. У Верховній Раді Україні V-го скликання фракція «Регіони України» обєдналася з фракціями СПУ і КПУ в антикризову коаліцію. Фракція БЮТ стала опозиційною. Фракція «Наша Україна» деякий час була «дифузною» опозицією. Після позачергових виборів 2007 р. ситуація змінилася кардинально - парламентську коаліцію створили фракції БЮТ та НУНС, а Партія регіонів оголосила про перехід до опозиції.

У період з 1998 до 2004 року на розгляд Верховної Ради було подано низку законопроектів. Перший з них за №1635 був внесений 9 лютого 1998 року депутатами Ю. Тимошенко і О. Єльяшкевичем [76, с. 34]. Наступним став проект Закону «Про парламентську опозицію» за № 5101 від 16 лютого 2000 року депутата В. Філенка. Того ж року майже одночасно з попереднім проектом, а саме 28 лютого, народні депутати В. Коваль, О. Карпов і В. Медведчук внесли законопроект під назвою «Про політичну опозицію у Верховній Раді України» (реєстраційний № 5101-1). Наступного, 2001 року було внесено ще три законопроекти: «Про парламентську більшість та парламентську опозицію» (реєстраційний №6329) - проект Президента України; «Про політичну опозицію» (№7469) - проект депутатів В. Понеділка, С. Гуренка, В. Сіренка, Г. Крючкова; «Про парламентську більшість та парламентську опозицію» (№ 8240) - депутата Р. Зварича.

Після парламентських виборів 2002 року депутати від фракції КПУ С. Гуренко і Г. Крючков знову внесли законопроект під №2007 «Про політичну опозицію». Повторив свою спробу і депутат від «Нашої України» Р. Зварич (законопроект № 2214).

року було внесено ще два законопроекти: №2214-1 [94] від 3 лютого «Про парламентську більшість і парламентську опозицію у Верховній Раді України» від депутатів С. Гавриша, О. Карпова і К. Ващук та за № 2214-2 [95] від 20 лютого «Про парламентську опозицію» депутата С. Правденка. Останнім став другий законопроект депутата В. Філенка за №2214-3 [96] від 11 лютого 2004 року «Про парламентську опозицію».

Доля усіх цих проектів була нещасливою. Лише два з них (перший В. Філенка та проект під №5101-1 від групи депутатів) обговорювалися в парламенті, проте були відхилені.

Отже, в законодавстві України й досі немає визначення терміна «опозиція». Не прописані її права ні в Конституції, ні в чинному Регламенті Верховної Ради. Хоча ще 2000 року Конституційний Суд України у Висновку від 27 червня зазначив, що «запровадження в Конституції України поняття «постійно діюча парламентська більшість» логічно зумовлює потребу доповнити її гарантіями (хай навіть у загальній формі) для тієї частини складу Верховної Ради України, яка не входить до «постійно діючої парламентської більшості» і яку умовно можна характеризувати як «парламентську меншість». Невизначеність гарантій функціонування такої меншості може призвести до порушення однієї з основних засад, на яких ґрунтується суспільне життя в Україні - політичної та ідеологічної багатоманітності (Стаття 15 Конституції) і обмеження конституційних прав громадян, передбачених, зокрема, Статтями 34 і 38 Конституції України» [77].

При порівняльному аналізі законопроектів стає очевидним перш за все те, що існує досить суттєва різниця в уявленнях про принципи формування і права політичної опозиції. Можна виокремити два основні підходи до вирішення цього питання. Перший репрезентований проектами народних депутатів від фракції КПУ (№7469 та №2007). В них питання розглядається широко. Йдеться не тільки про парламентську опозицію, але й про політичну опозицію в країні взагалі. Було здійснено спробу прописати права і повноваження так званої публічної громадянської опозиції, до якої віднесли політичні партії, їх коаліції (блоки), громадські організації та їх обєднання, групи громадян і взагалі окремих громадян, засоби масової інформації. А також права «місцевої представницької» опозиції, яка складається з депутатських фракції, груп та їх обєднань у Верховній Раді Автономної Республіки Крим і місцевих радах. За межі парламенту, але залишаючись у межах партійної системи, виходить і проект Ю. Тимошенко (№1635). В усіх інших проектах закону увага зосереджувалась тільки на визначені статусу і прав парламентської опозиції.

Щодо визначення статусу парламентської опозиції, то тут також можна виокремити кілька підходів. Зокрема, у президентському проекті за №6329 та в проектах народних депутатів за №№8240, 2214, 2214-2 і 2214-3 парламентською опозицією називається фракція або група фракцій, які не увійшли до складу парламентської більшості й уклали угоду про парламентську опозицію, яку підписали не менше двох третин депутатів так званої парламентської меншості. В проекті за №2214-3 наголошується також на тому, що рішення фракції про перехід в опозицію має затверджуватися ще й вищим представницьким статутним органом партії (зїздом, зборами тощо).

В інших проектах визначальною вимогою до парламентської опозиції (яка складається з фракції або групи фракції) є проголошення власної незгоди з політичним курсом Президента України та (або) Кабінету Міністрів України і відсутність представників опозиційних партій у складі Кабінету Міністрів України та на посадах керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади України, у Раді міністрів Автономної Республіки Крим (проекти №№ 5101 та 5101-1, 2214-1та 2214-3) та Адміністрації Президента (№5101-1). Причому в проектах №5101-1 та №2214-3 не заперечується можливість існування кількох опозиційних формувань (блоків) у Верховній Раді. Цікаво, що всі інші проекти допускають участь представників політичної опозиції у вищих виконавчих органах влади.

Є і поміркованіші варіанти. Зокрема, у комуністичних проектах (№№7469 та 2007) фракції (чи групі фракцій) досить проголосити про свою опозиційність до офіційного політичного курсу. А також (як і в проекті №5101-1) наголошується на необовязковості входження до обєднаної парламентської опозиції всіх депутатів меншості.

Говорячи про організаційну структуру парламентської опозиції, майже всі автори сходяться на тому, що опозиція повинна мати свого лідера (крім першого проекту комуністів №7469). Проте далеко не всі вважають за необхідне закріпити за ним право участі в керівництві Верховної Ради. Така можливість передбачена лише у проектах №5101 та №2214-3. Причому в останньому з них - тільки за умови, коли кількість депутатів від опозиції не буде меншою третини конституційного складу парламенту. Не передбачено в жодному з проектів і додаткової зарплатні лідеру опозиції - практика, поширена у деяких країнах Заходу. Розійшлися автори проектів і з питання, який спільний орган парламентської опозиції вважати вищим. У деяких проектах це Загальні збори (№№ 5101-1, 8240, 2214, 2214-1 та 2214-2), в інших - лише Координаційна Рада.

У багатьох проектах передбачено, за англійською схемою, право на організацію такого важливого органу, як тіньовий Кабінет Міністрів (№№5101-1, 7469, 2007, 2214-1 та 2214-2), голова якого має право брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України та право на виступ у них. В проекті №2214-2 передбачено, що членами тіньового Кабінету Міністрів можуть бути не тільки народні депутати України. Тіньовий міністр - не депутат має отримувати заробітну платню на рівні народного депутата. Член тіньового уряду за цим проектом має також право, за згодою опозиції, увійти до складу діючого Кабінету Міністрів або зайняти іншу посаду в системі виконавчої влади.

Менше розбіжностей у проектах закону щодо визначення прав парламентської опозиції. Всі вони сходяться на тому, що опозиція повинна мати право на заяву протягом пленарного засідання (майже у всіх проектах, крім №№5101 та 5101-1 її тривалість визначена 10 хвилинами). В усіх проектах також передбачається право парламентської опозиції на доповідь (співдоповідь) при розгляді деяких особливо важливих питань. Найбільш повний їх перелік подано у проекті № 2214-1. Він складається з таких питань: про засади внутрішньої і зовнішньої політики України; про проект Державного бюджету України та про стан виконання Державного бюджету України; про Програму діяльності Кабінету Міністрів України; про звіт Кабінету Міністрів України та про його відповідальність відповідно до Статті 87 Конституції України; про загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціально-культурного розвитку, охорону довкілля; про День уряду у Верховній Раді України; про усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту) у відповідності до Статті 11 Конституції України; про вето Президента України на ухвалені Верховною Радою України Закони; про проект Закону, внесений Президентом України та визначений ним як невідкладний; про проект Закону, внесений Кабінетом Міністрів України та визначений ним як позачерговий; про висловлення недовіри Генеральному прокурору України; про щорічну доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні; про звіт (доповідь) Рахункової палати України, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, а також з питань, які обговорюються у Верховній Раді України в ході парламентських слухань [78].

Важливим питанням, яке фігурує в усіх законопроектах, є право на представництво членів парламентської опозиції в комітетах і комісіях Верховної Ради. Тут можна виокремити три запропоновані підходи. Перший з них (найбільш консервативний) залишає за опозицією право лише на заміщення посад перших заступників голів парламентських комітетів (проекти № 240 та №2214). Другий варіант - закріплення за представниками опозиційного блоку посад голів деяких комітетів (в різних проектах перелік комітетів також відрізняється) лише за умови входження до опозиційного формування не менше як третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Так, у проектах №5101 та №2214-3 за опозиціонерами пропонується закріпити комітети: з питань бюджету; свободи слова та засобів масової інформації; нагляду за правоохоронною діяльністю; Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної ради України; прав людини та національних меншин. Крім того, в проекті №2214-3 передбачено закріплення за представниками опозиції не менше половини від складу цих комітетів.

У проекті №2214-1 перелік обмежений лише комітетами з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної ради України; свободи слова та засобів масової інформації; з питань боротьби з корупцією. Проте передбачено заміщення третини всіх посад перших заступників голів інших комітетів Верховної Ради.

Третій підхід репрезентовано проектами №№6329, 7469, 2007 та 2214-2. В них, незалежно від кількості членів опозиційного блоку, за останнім закріплюються посади голів кількох комітетів. У проектах за №6329 та №2007 це комітети з питань свободи слова та ЗМІ, нагляду за правоохоронною діяльністю та комітет з питань прав людини і національних меншин. У проекті закону за №7469 - це посади голів комітетів з питань бюджету, свободи слова та ЗМІ, нагляду за правоохоронною діяльністю. В інших комітетах представники опозиції мають право на посади заступників. У проекті №2214-1 - це лише два комітети: бюджетний і свободи слова та ЗМІ (або, на вибір, Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України).

В деяких проектах (№5101-1 або №№7469, 2007 та 2214-1) зазначено, що парламентська опозиція має право бути представленою у керівництві Верховної Ради, у її комітетах і комісіях, у Рахунковій палаті, у складі Ради Національного банку України та інших відомствах. Проте процедуру отримання цього представництва чітко не виписано.

Розійшлися автори проектів і у надані опозиції гарантованого права на участь у виборчих комісіях та комісіях з проведення референдумів. Такий привілей згадується лише у двох проектах -№5101 та №2214-3.

Всі проаналізовані законопроекти в принципі в тій чи іншій мірі кореспондуються із зарубіжним досвідом. Фактично було скомбіновано два підходи, які історично сформувалися у країнах «розвинутої демократії». Це Вестмінстерська система, в якій визначаються стосунки між партією влади - більшості та найбільшою партією меншості, яка і отримує статус опозиції з відповідними правами; а також досвід інших західноєвропейських країн з багатопартійною системою. З Вестмінстерської системи, зокрема, було запозичено право на створення тіньового Кабінету Міністрів.

Виходячи з досвіду європейського парламентаризму та українських спроб розробити шляхи вирішення цього питання, можна дійти висновку, що політичною опозицією сьогодні прийнято вважати політичну партію чи групу політичних партій, які не взяли участі у формуванні вищих органів виконавчої влади, ставляться критично до політичної програми, запропонованої діючою владою, та сформулювали власну альтернативну програму дій, а також мають за основну мету конституційними методами досягти влади.

Крім того, важливо підкреслити, що політична опозиція, не репрезентована у представницьких органах, не може посилатися на мандат виборців, а, отже, її політична активність не є легалізована довірою виборців. Цей момент важливий при підготовці законопроектів, оскільки усуває фактично неможливу для виконання необхідність давати чітке юридичне визначення, що вважати політичною опозицією (чи навіть кого вважати політичним опозиціонером) за межами політичних партій, представлених у виборних органах влади, з наступною необхідністю надання правових гарантій кожному такому субєктові. Цей підхід може здатися комусь неправомірно жорстким. Проте саме таке обмеження переліку субєктів політичної опозиції є ознакою нормального цивілізованого розвитку демократичної системи в країні. Оскільки перебування опозиції у поза інституціональному статусі - як дисидентство, громадські організації, клуби тощо (тобто, не зорганізоване у політичну партію, яка бере участь у виборах різного рівня та отримує довіру певної кількості виборців, чиї інтереси, а не свої власні, вона репрезентує і захищає) - засвідчує, перш за все, низький рівень політичного розвитку суспільства. Тільки представлення опозиції у парламенті є свідченням високого рівня розвитку демократії в суспільстві та й взагалі говорить про рівень цивілізованості країни.

Світова практика пропонує два основні шляхи вирішення питання організації та визначення правового статусу політичної опозиції. Основна різниця між цими підходами полягає у визначенні того, яку політичну силу вважати опозицією. За Вестмінстерською моделлю (що цілком може бути застосована й в Україні), як вже згадувалося, статус політичної опозиції отримує лише найбільша партія з тих, що пройшли до парламенту і не є партією влади. Друга модель - це створення опозиційного блоку з кількох партій, опозиційних до уряду (шлях, яким пішли фактично всі розробники відповідних законопроектів в Україні).

При запозиченні будь-якої із зазначених моделей основними принципами, на яких має ґрунтуватися правове унормування статусу опозиції, мають бути: принцип кооперації («коопераційна модель» співпраці); визнання права опозиції на представництво задля захисту інтересів власних виборців; функціональна тріада «контроль, критика, альтернатива».

Формування законодавчим шляхом та через збагачення парламентських традицій вже класичної для Західної Європи «коопераційної моделі» співпраці влади й опозиції гарантує зменшення ймовірності виникнення ситуації агресивної конфронтації у стінах законодавчого органу. Рамки цього співробітництва та шляхи уникнення політичних конфліктів і повинні бути визначені у вигляді окремого закону про політичну опозицію або в законі про Регламент Верховної Ради та в інших законодавчих документах.

Загалом, співіснування влади й опозиції у «коопераційній моделі» можна охарактеризувати як діалектичну єдність співпраці та війни. Те саме стосується й відносин і всередині опозиційного угрупування, яке може складатися з конкуруючих партій. У випадку прийняття багатопартійної схеми формування опозиції у законі про опозицію повинні бути прописані, відповідно, не лише норми співпраці влади та опозиційного блоку (як було зроблено в усіх проаналізованих проектах), але й права та обовязки членів всередині цього блоку, пропорційно до кількості отриманих ними мандатів [79].

Право на представництво - це законодавчо закріплена за опозиційною партією чи опозиційним блоком гарантія отримання високих посад у керівництві парламенту, в його комітетах і комісіях, право на оприлюднення у стінах парламенту своєї позиції. Найдоцільнішим тут видається закріплення за парламентською опозицією посад голів тих комітетів, які дають їй можливість виконувати свої основні функції: контролю, критики та альтернативи. Це: Комітет з питань бюджету, Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України, Комітет з питань свободи слова та інформації. Крім того, представники опозиції мають отримати половину місць у цих комітетах. Керівник опозиції повинен мати право на посаду одного з заступників Голови Верховної Ради.

Опозиції також обовязково повинна бути надана можливість впливати на прийняття порядку денного засідань. Наприклад, за нею може бути закріплено, як у литовському Сеймі, певний день.

Важливим також є надання права на 10-хвилинний виступ протягом засідання Верховної Ради та право на доповідь (співдоповідь) при розгляді важливих питань, перелік яких також має визначатися законом.

Чи не найголовнішою ознакою опозиційності має бути висунення власної, відмінної від урядової, програми політичного та економічного розвитку країни. І в цьому плані доречною здається традиція створення тіньового Кабінету Міністрів, члени якого повинні забезпечуватися необхідною інформацією, а голова тіньового Кабміну має одержати можливість бути присутнім на засіданнях діючого уряду з правом виступу на ньому з кожного питання, що розглядається.

За умови вільного розвитку засобів масової інформації не є необхідним докладне прописування у законодавстві прав доступу представників опозиції до ЗМІ. Виняток можуть становити лише державні ЗМІ.

Всі зазначені заходи є необхідними для забезпечення кількох основоположних моментів здорового функціонування політичної системи. Це: гарантування можливості бути представленими у парламенті України інтересів виборців, які проголосували за опозиційні партії; існування сильної опозиції як умови запобігання тоталітарним зазіханням виконавчої влади; забезпечення мирної, конституційної, з уникненням конфліктних прецедентів, зміни влади у державі; створення конструктивної дискусії навколо політики уряду, що обумовлює поліпшення якості рішень, які ним приймаються, та гарантує захист національних інтересів.

Сильна опозиція - запорука стабільності держави. Існування опозиції створює баланс у політичній системі і захищає країну не тільки від авторитарних крайнощів, але й просто від впливу субєктивних чинників при прийняті важливих рішень урядом і парламентом. Крім того, правове унормування статусу опозиції позитивно позначиться не тільки на розвитку парламентаризму в Україні та ефективності роботи уряду, але і вплине на підвищення ролі партій, сприятиме їх посиленню.

Актуальність вирішення питання про опозицію зумовлена ще й тим, що нинішня опозиція (говоримо ж не про конкретне сьогодення, а про історичну перспективу) - це завтрашня влада. І дуже важливо, яким шляхом - мирно чи із застосуванням силових методів - опозиція прийшла до влади. Оскільки згодом це відбивається і на самому характері влади, і на тому, наскільки легко колишня опозиція (якщо вона прийшла до влади конфліктним шляхом) готова позбутися цієї влади. Отже, питання опозиції - це питання майбутнього України.

Зараз на опозиційному полі йде дуже запекла боротьба у двох вимірах. Перший - це чи зможе залишитись БЮТ, партія «Батьківщина» головною опозиційною силою. Чи все ж таки хтось зможе її якщо не посунути, то хоча б відкусити достатньо великий шматок від її електорального поля. З другого боку, боротьба саме за це право називатися новою опозицією і стати новою провідною силою. Йдеться така ж запекла боротьба між тими, хто претендує на звання нових опозиціонерів, нових демократів [97].

Напередодні інавгурації Януковича здавалося, що новій владі не позаздриш із такою опозицією. Але пройшов вже рік, а опозиція не має у своєму активі жодного політичного результату. Тобто опозиція для нинішньої влади виявилася дуже слабкою [98].

Якщо наступний рік буде таким, як минулий, нинішня українська опозиція ризикує «вимерти», як мамонти. Влада недарма активно заговорила про зміну виборчого законодавства.


Висновки


Запровадження поняття парламентської опозиції потребує встановлення механізмів захисту прав тих фракцій та народних депутатів України, які не входитимуть до складу коаліції. При цьому слід враховувати, що:

) доцільності у законодавчому визначенні поняття парламентської опозиції не існує, натомість існує потреба у закріпленні гарантій прав тих фракцій і народних депутатів України, які не входять до коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді (парламентської меншості);

) до основних прав парламентської меншості, які мають гарантуватись чинним законодавством, слід віднести насамперед право на заміщення посад керівників окремих парламентських комітетів, спеціальної комісії з питань приватизації, тимчасових слідчих комісій;

) опозиція повинна бути рівноправним субєктом політичного процесу. Водночас визначення статусу політичної опозиції має передбачати вимоги й до неї самої, передусім вимогу налаштовуватися на конструктивні форми співпраці, не вдаватися до неконституційних способів протистояння, будувати цивілізовані толерантні відносини з владою;

) повинна мати право висвітлювати свою діяльність на офіційній веб-сторінці Верховної Ради України в мережі Інтернет (на парламентському сайті як мінімум мають міститись відсилання до відповідних веб-ресурсів, в яких міститься критика урядової діяльності та пропонуються альтернативні програми суспільного розвитку) [99].

) необхідно законодавчо врегулювати існування парламентської опозиції в Україні, зокрема, розробити республіканські нормативно-правові акти, що регулюють діяльність парламентської меншості, взаємодію з органами виконавчої влади.

Без сумніву для вітчизняного варіанту найбільш прийнятною є ситуація, коли кількість інститутів парламентської опозиції не буде обмеженою. Розуміючи це 27 квітня парламентарями було прийнято новий Закон України «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» N 2157-VI, у якому зазначено, що «1.Суб'єктами опозиційної діяльності у Верховній Раді може бути депутатська фракція (їх обєднання) ... 2. Депутатська фракція, яка не є учасником коаліції, може прийняти рішення про опозиційність до політичного курсу коаліції та/або сформованого нею Кабінету Міністрів України. Повідомлення про опозиційність депутатської фракції оголошується на пленарному засіданні Верховної Ради головою або уповноваженим представником відповідної фракції».

Цей нормативно правовий акт перш за все мав би знаменувати завершення тривалого процесу пошуку власної моделі парламентської опозиції у стінах законодавчого органу, під час якого було зроблено чимало кроків: і в напрямку моноопозиційності, і «депутатської фракції, чисельний склад якої налічує більш ніж половину народних депутатів», і ще ряду цікавих варіантів.

Тепер ми прийшли до плюроопозиційності - моделі, яка, враховуючи всі особливості української політичної системи, є найбільш оптимальною для України.

Підводячи підсумки, слід наголосити, що протягом усього періоду незалежності України велася робота над творенням власного бачення інституту опозиції у представницькому органі, яка ще і досі не завершена. Невдачі всіх законодавчих спроб, які були зроблені парламентарями у цих пошуках, повязані перш за все з тим, що у більшості з них автори намагалися скопіювати елементи британського досвіду та перенести їх на вітчизняне політичне підґрунтя без врахування особливостей і вагомих відмінностей між двома політичними системами, яскравим підтвердженням чому була і глава 13 Закону України «Про регламент ВРУ» від 10 лютого 2010 року N 1861-VI (до внесення змін ЗУ«Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» від 27 квітня 2010 року N 2157-VI ).

Сьогодні, коли ми вже можемо продемонструвати певні власні напрацювання, здобутки і навіть невдачі у побудові української моделі парламентської опозиції, на представників вищого законодавчого органу покладається завдання подальшого селекційного добору найкращих елементів з інших зарубіжних моделей, які б гармонійно співвідносилися з українськими політичними традиціями, культурою, особливостями її політичної системи загалом, та їх поетапне впровадження у вітчизняну практику, яке як результат в майбутньому зможе вилитися в окремий нормативно-правовий акт [100].

На основі вищезазначених фактів можна зробити наступні висновки:

. Існування політичної опозиції є необхідною ознакою демократичних політичних систем, оскільки її поява та розвиток випливають із самої ідеї демократії, яка має передбачати та враховувати всі точки зору, наявні у суспільстві стосовно напрямів державного і суспільного розвитку. Тому політична опозиція є своєрідним віддзеркаленням офіційної влади, яка набуває свого статусу лише в процесі чесної конкурентної боротьби з іншими політичними силами і може бути замінена ними у разі невиконання своїх обіцянок, втрати народної довіри тощо. Внаслідок цього така взаємодія влади та опозиції є важливим свідченням політичного та ідеологічного плюралізму, свободи слова і гарантією забезпечення права громадян брати безпосередню участь у політичному процесі. Це в свою чергу дозволяє визначити рівень демократизації політичної системи, тобто рівень розвитку демократії в країні.

. Опозиція, як будь-яка галузь політичних відношень має свої плюси та мінуси. До позитивних рис можна віднести таке:

сприяння відокремленню і відображенню інтересів груп населення, яких не влаштовують пріоритети соціального чи економічного розвитку;

критика влади та протидія окремим, не досить проробленим рішенням чи діям;

розвиток опозиції у напрямку критики, контролю та альтернативи дає змогу владним структурам враховувати альтернативні рішення і тим самим зменшувати конфліктність у суспільстві.

Що стосується негативного, то можна зазначити:

фанатичний опір зближенню з країнами, які мають найновіші технології;

амбіційні претензії опозиційних лідерів тощо.

. Важливим елементом, який дозволяє покращити діяльність опозиції та підвищити ефективність її впливу на виконавчу владу, є нормативне забезпечення функціонування інституту опозиції. При цьому слід звернути увагу на те, що це - одне з прав людини і громадянина.

політичний опозиція інституціоналізація


Перелік посилань


1.Термінологічний словник

2.Вікіпедія - вільна енциклопедія

.Мир словарей. [Юридический словарь].

.Стативко Н. / для Главное™ // Что такое оппозиция? Н. Стативко. - 22.03.2010 г.

5.Платон. Философия государства, права, политики / Государство. Законы. Политика. - М.: Проспект, 1998. - 457 с.

6.Чичерин Б.Н. Политические мыслители древнего и нового мира / Б.Н. Чичерин. - Лань, Санкт-Петербургский университет МВД России, 1999. - 336 с.

.Спіноза Б. Теологічно-політичний трактат: Пер. з лат. / Б. Спіноза. - K.: Соломії Павличко «Основи», 2003. - 237 с.

8.Гоббс Т. Левиафан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского / Избранные произведения: В 2 т. / Т.Гоббс. - М.: Просвещение, 1964. - Т. 2 - 395 с.

9.Локк Дж. Два тракта о правлении. Кн. 2. / Сочинения: В 3 т.: Пер. с англ. и лат. / Дж. Локк. - М.: Политиздат, 1988. - Т. 3 - 450 с.

10.Монтескье Ш. О духе законов / Избранные произведения. / Ш. Монтескье. - М.: Мысль, 1999. - 353 с.

11.Юм Д. Трактат о человеческой природе, или попытка применить основанный на опыте метод рассуждения к моральным предметам. Трактат о человеческой природе. Книга третья. О морали / Сочинения: В 2 т.: Пер. с англ. / Д. Юм. - М.: Прогресс, 1996. - Т. 1 - 680 с.

12.Кант И. Метафизика нравов в двух частях. 1797 / И. Кант. Критика практического разума. - СПб, 1995. - 394 с.

13.Ламетри Ж.О. Опыт о свободе высказывания мнений / Ж.О. Ламетри. - М.: Мысль, 1986. - 555 с.

14.Гольбах П.А. Естественная политика или беседы об истинных принципах управления / П.А. Гольбах. [Избранные произведения: В 2 т.] - М.: Мысль, 1963. - Т. 2. - 715 с.

.Політологічний енциклопедичний словник: [Навчальний посібник для студентів вищ. навч. Закладів. Політологія]. / Відп. ред.: Ю. С. Шемшученко, В. Д. Бабкін, Рудич Ф. М. - K.: Генеза, 1997. - 400 с.

.Колодій А.Ф. Політичний спектр посткомуністичних держав і проблема формування лояльної опозиції (приклад України) ІІ Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика / А.Ф. Клолдій. - K., 1996. - 280 с.

17.Еллинек Г. Право меньшинства: Пер. с нем. / Г. Еллинек.- М., Типография Т-ва И. Д. Сытина, 1906.

18.Еллинек Г. Общее учение о государстве / Г. Еллинек. - СПб.: Обществ. польза - 532 с.

19.Милль Д.С. Представительное правление: Пер с англ. / Д.С. Милль. - СПб., 1897. - 195 с.

20.Моль Р. Энциклопедия государственных наук / Р.Моль. - СПб - М.: , 1868. - 591 с.

21.Токвиль А.Д. Демократия в Америке: Пер. с франц. / А.Д. Токвиль.- М.: Весь мир, 2000. - 560 с.

22.Бранденбург Э. Парламентская обструкция. ЕЕ история и значение: Пер. с нем. / Э. Бранденбург. - Одесса, 1906.

.Варзар І.М. Політологічні і історіологічні засади феномена «Політична опозиція» II Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика / І.М. Варзар. - К., 1996. - 148 с.

.Петрашевский М.В. Карманный словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка. Выпуск второй (1846) / Антология мировой политической мысли: В 5 т. / М.В. Петрашевский. - М.: Мысль, 1997. - Т. 3: Политическая мысль России: X - первая половина XIX в. - 832 с.

25.Новосильцев Н.Н. Государственная уставная грамота Российской Империи / Антология мировой политической мысли: В 5 т. / Н.Н. Новосильцев. - М.: Мысль, 1997. - Т. 3: Политическая мысль России: X - первая половина XIX в. - 905 с.

26.Чичерин Б.Н. О народном представительстве / Антология мировой политической мысли: В 5 т. / Б.Н.Чичерин. - М.: Мысль, 1997. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина XIX-XX в. - 820 с.

27.Шершеневич Г.Ф. Общее учение о праве и государстве. Лекции / Г.Ф. Шершеневич. - М.: Моск. об-во нард, ун-тов, 1911. - 163 с.

28.Ильин И.А. Основы государственного устройств. [Проект Основного Закона Российской Империи] / И.А. Ильин. - М.: Рарогъ, 1996. - 161 с.

29.Ильин И.А. Тезисы к докладу об основах государственного строя будущей России / Основы государственного устройства. [Проект Основного Закона России] / И.А. Ильин. - М.: Весник, 1996.

30.Бакунин М.А. Государственность и анархия / Антология мировой политической мысли: В 5 т. / М.А. Бакунин. - М.: Мысль, 1997. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина ХІХ-ХХ в. - 820 с.

31.Боровой А.А. Анархизм / Антология мировой политической мысли: В 5 т. / А.А. Боровой - М.: Мысль, 1997. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина XIX-XX в. - 905 с.

32.Кавелин К.Д. «Чем нам быть?» / Ответ редактору газеты «Русский мир» в двух письмах. [Письмо второе.] / Антология мировой политической мысли: В 5 т. / К.Д. Кавелин - М.: Мысль, 1997. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина XIX-XX в. - 905 с.

33.Устрялов Н.В. Итальянский фашизм /Антология мировой политической мысли: В 5 т. / Н.В. Устрялов - М.: Мысль, 1997. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина XIX-XX в. - 905 с.

34.Бойченко Г.Г. Политическая организация США, общественные институты и их взаимодействие с государством / Г.Г. Бойченко. - Минск, БГУ, 1970. - 539 с.

35.Мартов (Цедербаум) Ю.О. Политические партии в России / II Антология мировой политической мысли: В 5 т. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина ХІХ-ХХв. / Ю.О. Мартов (Цедербаум). - М.: Мысль, 1997. - 905 с.

36.Александров Г.Ф. О советской демократии II Антология мировой политической мысли: В 5 т. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина ХІХ-ХХ в. / Г.Ф. Александров. - М.: Мысль, 1997. - 905 с.

.Шелест Д.С., Якубовський О.П. Політична опозиція в Україні: традиції і сучасність / Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика / Д.С. Шелест, О.П. Якубовський. - K.: Генеза, 1996. - 380 с.

38.Скакун О.Ф., Драгоманов М.П. Как политический мыслитель / О.Ф. Скакун, М.П. Драгоманов. - X.: Основа, 1993. - 144 с.

.Грушевський М. Конституційне питання: українство в Росії / М. Грушевський - Львів, Львів, 1905. - 103 с.

.Журавський В. Розвиток доктрини українського парламентаризму в XIX - на початку XX ст. / В. Журавський // Право України. - 2001. - №5. - С. 37- 41.

.Грушевський М. Наша політика / М. Грушевський. - Львів: НТШ, 1911. - 469 с.

.Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги: Пер. з англ.: В 2 т. - Т. 1: У полоні Платонових чар / К. Поппер. - К., «Основи», 1994.

.Сіган Б. Г. Створення Конституції для народу чи республіки, які здобули свободу: Пер. з англ. / Б.Г. Сігал. - К.: Інститут демократії імені Пилипа Орлика, 1993. - 126 с.

.Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз: Пер. з фр. / Ж. Міллер. - K.: Основи, 1996. - 420 с.

.Арендт X. Джерела тоталітаризму: Пер. с англ. / Х. Арендт. - К.: Дух і літера, 2002. - 539 с.

.Сорос Д. Утвердження демократії: Пер. з англ. / Д. Сорос. - К.: Основи, 1994. - 224 с.

.Даль Р.А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція: Пер. з англ. / Р.А. Даль. - X.: Каравела, 2002. - 216 с.

.Алмонд Г., Пауэлл Д., Стромм К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня: мировой обзор: [Учебное пособие]: Пер. з англ. / Алмонд Г., Пауэлл Д., Стромм К., Далтон Р. - М.: Аспект Пресс, 2002. - 537 с.

.Бромхед П. Эволюция Британской Конституции: Пер. с англ. / П. Бромхед. - М.: Юрид. лит., 1978. - 336 с.

50.Carl Lotus Becker The Declaration of Independence: A Study on the History of Political Ideas (New York : Harcourt, Brace and Co.,1922)

51.Déclaration des Droits de lHomme et du Citoyen

52.Habeas Corpus act - [Електронний ресурс]. - Режим доступу : // www.constitution.org/eng/habcorpa.htm], англійський Біль про права Bill of Rights 1689.

53.The Philosophical Works of the Late Right Honourable Henry St John, Lord Viscount Bolingbroke 3 vol (1776; facsimile reprint 2005).

54.Шаповал В. М. Зарубіжний парламентаризм / В. М. Шаповал. - К.: Основи, 1993. - 143 с.

55.Крылова Н. С. Британский парламентаризм / Н. С. Крылова // Очерки парламентского права (зарубежный опыт). - М. : ИГПРАН, 1993. - 268 с.

56.Д.П. Каррі. Конституція Сполучених Штатів Америки: [посібник для всіх] / Д.П. Каррі. Пер. з англ. О. М. Мокровольського. - К.: Веселка, 1993. - 196 с.

.Хайланд Д. Захист політичних прав меншин - один із головних принципів Конституції США / Д. Хайланд // Національна безпека і оборона, № 7. - К., 2002. - С. 68.

58.Конституція Португалії.

59.Основной закон Федеративной Республики Германии // Федеративная Республика Германия. Конституция и законодательные акты / под ред. Ю. П. Урьяса. Пер. с нем. - М. : Прогресс, 1991. - 267 с.

60.Sternberger D. Opposition des Parlamenets und parlamentarische Opposition. In: Lebende Verfassung, Bd. I. - Meisenheim am Glan, 1956. - S. 133.

61.Государственное право Германии: [Сокращ. пер. с нем. семитомн. изд.]. - Т. 1. - М. : Ин-т гос-ва и права РАН, 1994. - 260 с.

62.Акт про парламент Норвегії

.Луць Л. А. Сучасні правові системи світу : [навчальний посібник] / Л. А. Луць. - Львів : Юрид. ф-т Львівськ. нац. ун-ту імені Івана Франка, 2003. - 234 с.

64.Сейм Литви

65.Конституція Сейшельських островів

.Баубліс В. Опозиція у сеймі Литовської республіки: права та гарантії діяльності / В. Баубліс // Національна безпека і оборона, № 7. - К., 2002. - 240 с.

.Франція.

.Сюремен Ф.Д. Парламентська опозиція у Франції: законодавче забезпечення і традиції діяльності / Ф.Д. Сюремен // Національна безпека і оборона, № 7. - К., 2002. - С. 65.

69.The Wordsworth Dictionary on British history. Editor J. P. Kenyon. Published by Wordsworth Editions Ltd., 1994. - 340 с.

.Білоцерківський В.Я. Історія України. [Навчальний посібник] - Вид. 2-е, випр. і доп. / В.Я. Білоцерківський. - Х.: «ОВС», 2007. - 576 с.

.Король В.Ю. Історія України / В.Ю. Король. - К.: Альма-матер, 2008. - 496 с.

.Крупчан С., Корольов Т., Скопенко О., Іванюк О. Новий Довідник. Історія України / Крупчан С., Корольов Т., Скопенко О., Іванюк О. - К.: Казка, 2005. - 360 с.

.Якушев Влад. Нова опозиція / ZIK сила інформації / В. Якушев. -26.08.2010 р.

.Дорошенко Д. І. Нарис історії України / Д.І. Дорошенко. - Львів: Світ, 1991. - 576 с.

.Крипякевич І.П. Історія України. /відп. ред. Ф.П. Шевченко, Б.З. Якимович. - Львів: Світ, 1990. - 520 с.

.Полонська-Василенко Н. Історія України. Від середини XVII століття до 1923 року / Н. Полонська-Василенко. - К.: Либідь, 1992. - 608 с.

.Бандурка О.М. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток / О.М. Бандурка. - Х.: Ун-т внутр. справ, 1999. - 288 с.

.Древаль Ю.Д. Парламентаризм у політичній системі України [політико-правовий аналіз] / Ю.Д. Древаль. - Х. : Нац. ун-тет внутр. справ, 2003. - 280 с.

79.Ольденбург С.С. Царствование императора Николая ІІ: [в 2 т.] / С.С. Ольденбург.- М.: Феникс, 1992. - 386 c.

80.Пономарев К.Н. Политическая оппозиция как атрибут демократии / К.Н. Пономарев. - Казань: Казанский университет, 2004. - 139 с.

81.Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права / З.М. Черниловский. - М.: Юрист, 1999. - 576 с.

82.Энгельс Ф. Революция и контрреволюция в Германии / Ф. Энгельс. - М.: Политиздат - 1985. - 637 с.

.Малиновський В.Я. Державне управління / В.Я. Малиновський. - Луцьк: РВВ «Вежа» - 2000. - 558 с.

84.Ерошкин Н.П. История государственных учреждений дореволюционной России / Н.П. Ерошкин - М.: Высш. шк., 1983. - 380 с.

85.Леонтович В.В. История либерализма в России. 1762 - 1914 [под общ. ред. А. И. Солженицына] / В.В. Леонтович. - М.: Русский путь. Полиграфресурсы, 1995. - 609 с.

86.Политические партии России. Конец ХIХ - первая треть ХХ века. [Энциклопедия]. - М.: РОССПЭН, 1996. - 872 с.

.Сичова В.В. Ставлення революційно-демократичної опозиції до національного питання в IV Державній Думі / В.В. Сичова - Х., 1992. - С. 135-144.

.Сичова В.В. Ставлення революційно-демократичної опозиції до українського питання в IV Думі. Міжнаціональні відносини на Півдні України: історія та сучасність: [тези всеукр. наук. Конференції] / В.В. Сичова. - Запоріжжя, ЗДУ, 1993. - С. 195 - 199.

.Веренько В. Зародження та розвиток політичної опозиції у 1991-2002 рр. / В. Веренько - УДК: 321.01(477)

.Коваль М.В. та ін. Історія України. [Матеріали до підручн. для 10-її кл. середи, шк.] / М.В. Коваль. - К., «Райдуга», 1992 - 512 с.

.Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / В. Полохало (керівник авт. колективу); Заг. ред-ція.: Є. Бистрицький (розд. 1), В. Полохало (розд. 2), С. Макеєв (розд. 3), О. Дергачов (розд. 4). - К.: Політична думка, 1995. - 368 с.

.Конституція України // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 30

.Влада і опозиція: від інерції протистояння - до логіки здорового глузду // «Дзеркало життя», 14.09.2002 р.

.Про парламентську більшість і парламентську опозицію у Верховній Раді України: Проект Закону України від 30.07.2003 р. реєстр. № 2214-1, внесений народними депутатами України О.М. Карповим, К.Т. Ващук, С.Б. Гавришем.

.Про парламентську опозицію: Проект Закону України від 20.02.2003 р. реєстр. № 2214-2, внесений народним депутатом України С.М. Правденком.

.Про парламентську опозицію: Проект Закону України від 11.02.2004 р. реєстр. № 2214-3, внесений народним депутатом України В.П.Філенком.

.Бі-Бі-Сі. В опозиції мало часу і вона може не вижити від 11.03.2011 р.

.Дуда Андрій. Рік без опозиції // Укррудпром.

.Шляхи забезпечення політичної структуризації парламенту, механізми захисту інтересів парламентської меншості / Лабораторія законодавчих ініціатив.

.Жанна Дубчак. Парламентська опозиція у новій системі координат від 17.05.2010


Додаток А


Рівень формальної інституціоналізації опозиції та її впливу на законодавчий процес опозиції

Характеристика та принципи діяльності опозиціїНедолікиВестмінстерська модель (Австралія, Великобританія, Індія, Ірландія, Канада, Нова Зеландія)Основні функції парламентського контролю уряду (крім вотуму недовіри, який ухвалює парламент в цілому): година (день) запитань (подання усних та письмових запитів представникам виконавчо влади); робота в комітетах; проведення парламентських дебатів при внесенні поправок до законопроектів.Відсутність реального впливу партій, що опинилися поза парламентом, на законодавчий процес. Рішення приймають простою більшістю голосів. Опозиційні партії мають обмежені можливості у встановленні порядку денного, розробці законопроектів та прийнятті законів, призначенні членів парламентських комітетів.Французька напівпрезидентська модельПропорційне представництво всіх парламентських фракцій у складі керівництва парламентом. Забезпечення ефективної діяльності тимчасових слідчих комісій з метою збору та надання Парламенту інформації про певні факти або події, та пропорційне представництво всіх парламентських фракцій у їхньому складі. Періодичні. Право надсилати усні та письмові запити уряду та право вступати в дебати із представниками уряду під час засідань, присвячених обговоренню цих запитів. Право звернення до Конституційної Ради 60 депутатам або сенаторам з метою контролю конституційності законів.Відсутність спеціального інституційного статусу опозиції. Французька модель співвідноситься із напівпрезидентською системою розподілу влади, коли президент вважається основним джерелом опозиції до парламентського уряду. У свою чергу, багато повноважень опозиції, які зазвичай належать опозиційним партіям у парламенті, передаються секретаріату президента. Так, у французькій напівпрезидентській моделі роль парламентської опозиції ефективно виконує президент.Німецька модель (Німеччина, Австрія та ін.)Можливість впливати на визначення порядку денного парламенту через Раду старійшин Бундестагу. Право призначати значну частину керівних посад у постійних комітетах Бундестагу. Право накладати вето на законопроекти, ініційовані урядом, а будь-які конституційні поправки мають бути підтримані двома третинами депутатів Бундестагу. Третина депутатів Бундестагу може оскаржити будь-який закон, що на їхню думку суперечить Основному закону, у Конституційному суді.Обмежена прозорість та підзвітність політичних рішень, оскільки часто складно визначити, як саме та якою мірою уряд або опозиція відповідає за конкретний законодавчий акт. Обмежена спроможність уряду дотримуватися узгодженого законодавчого процесу або проводити політичні реформи, оскільки уряд має постійно враховувати думку опозиції.Скандинавська модель (Данія, Норвегія, Швеція)Участь у діяльності законодавчих комітетів. Залученість до процедури ухвалення порядку денного.Непридатність моделі для наслідування в інших політичних та історичних умовах. В силу природи партійних систем за наявності великої кількості малих партій із чітко вираженою електоральною базою, які не бажають формувати коаліційні уряди - партія, представлена в уряді, часто сама є партією меншості, а опозиція (у сукупності) складає більшість у парламенті.

Стислий виклад положень законопроектів, що розглядались Верховною Радою України

Законопроект № 2007Законопроект № 2214Законопроект № 2214-1Законопроект № 2214-2Законопроект № 2214-3Поняття парламентської опозиціїДепутатські фракції, групи та позафракційні депутати, які оголосили про свою опозиційність до офіційного політичного курсуНародні депутати України, які не ввійшли до парламентської більшості, і підписали угоду про парламентську опозицію, за умови, якщо угода підписана більш, ніж 2/3 від кількості депутатів, що становлять парламентську меншість, але не менше, ніж 90 народними депутатами Народні депутати України, які не підтримують політичний та соціально-економічний курс Президента України, діяльність Кабінету Міністрів України по його реалізації та пропонують суспільству альтернативну програму розвиткуНародні депутати України, які не ввійшли до парламентської більшості, і підписали угоду про парламентську опозицію, за умови, якщо угода підписана більш, ніж 2/3 від кількості депутатів, що становлять парламентську меншість, але не менше, ніж 90 народними депутатамиФракції і групи у Верховній Раді України, які систематично виражають публічну незгоду з політичним курсом Кабінету Міністрів України, з метою зміни цього курсу або усунення з посад окремих членів Кабінету Міністрів УкраїниУмови набуття статусу парламентської опозиціїОголошення на пленарному засіданні Верховної Ради України рішення (заяви) про перехід фракції (групи) до опозиції офіційному політичному курсу1) кількість опозиційних депутатів - не менше 90, але більше, ніж 2/3 народних депутатів, які не ввійшли до складу парламентської більшості 2) підписання депутатами Угоди про парламентську опозицію 3) Оголошення про утворення опозиції на пленарному засіданні Верховної Ради України1) Прийняття фракцією рішення про перехід до парламентської опозиційної діяльності 2) Оприлюднення заяви про політико-ідеологічні засади та основні напрямки діяльності фракції як субєкта парламентської опозиції 3) Подача копії заяви про політико-ідеологічні засади та основні напрямки діяльності фракції як субєкта парламентської опозиції (опозиційним блоком - копії угоди про його утворення) до Апарату Верховної Ради України 4) Оголошення головуючим на пленарному засіданні про легалізацію опозиційної фракції (блоку)1) кількість опозиційних депутатів - не менше 90, але більше, ніж 2/3 народних депутатів, які не ввійшли до складу парламентської більшості 2) підписання депутатами Угоди про парламентську опозицію 3) Оголошення про утворення опозиції на пленарному засіданні Верховної Ради України1) прийняття вищим статутним органом партії про перехід партії та її фракції в парламенті до опозиційної діяльності (прийняття депутатською групою рішення про перехід в опозицію) 2) оголошення заяви про початок опозиційної діяльності на пленарному засіданні Верховної Ради України 3) відкликання членів партії, фракція якої оголосила про перехід до опозиційної парламентської діяльності, з посад членів уряду, керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради Міністрів АРК 4) прийняття Програми діяльності опозиційного формування 5) перевірка документів комітетом з питань Регламенту 6) оголошення головуючим висновку комітету про додержання вимог Закону при легалізації опозиційного формування Умови втрати статусу парламентської опозиції1) Припинення повноважень Верховної Ради України 2) Ухвалення більшістю опозиційної депутатської фракції (групи) чи обєднаної парламентської опозиції рішення про припинення опозиційної діяльності, про що офіційно оголошується на пленарному засіданні Верховної Ради України 3) Припинення існування субєкта парламентської опозиції внаслідок розпуску відповідної депутатської фракції (групи) 4) Заборона в установленому порядку діяльності політичної партії, яка сформувала відповідну парламентську фракцію (групу)Зменшення кількісного складу опозиції нижче мінімальної встановленої законопроектом межі1) Припинення повноважень Верховної Ради України 2) Ухвалення більшістю опозиційної депутатської фракції (групи) чи парламентського опозиційного блоку рішення про припинення парламентської опозиційної діяльності 3) Припинення існування суб'єкта парламентської опозиції внаслідок розпуску відповідної депутатської фракції (групи) в установленому Регламентом порядкуЗменшення кількісного складу опозиції нижче мінімальної встановленої законопроектом межі1) Припинення повноважень Верховної Ради України 2) Розпуск парламентської групи (фракції) 3) задоволення Кабінетом Міністрів України більше половини положень, які містить Програма діяльності опозиційних формувань 4) Прийняття рішення про припинення опозиційної діяльності фракцією або групою 5) Згода опозиційної партії на зайняття її членом посади, несумісної із збереженням фракцією статусу опозиційного формування

1.Проект Закону України «Про політичну опозицію» (реєстр. № 2007 від 16.07.2002), внесений народними депутатами України С.І. Гуренком, Г.К. Крючковим.

2.Проект Закону України «Про парламентську більшість та парламентську опозицію» (реєстр. № 2214 від 01.09.2004), внесений народним депутатом України Р.М. Зваричем.

.Проект Закону України «Про парламентську більшість і парламентську опозицію у Верховній Раді України» (реєстр. № 2214-1 від 30.07.2003), внесений народними депутатами України О.М. Карповим, К.Т. Ващук, С.Б. Гавришем.

.Проект Закону України «Про парламентську опозицію» (реєстр. № 2214-2 від 20.02.2003), внесений народним депутатом України С.М. Правденком.

.Проект Закону України «Про парламентську опозицію» (реєстр. № 2214-3 від 11.02.2004), внесений народним депутатом України В.П. Філенком.



Додаток Б


Словник юридичних термінів

А Апарат держави - система всіх державних органів, які здійснюють її завдання і виконують певні функції.

Б Безпосередня демократія - сукупність форм прямого волевиявлення громадян у питаннях державного і суспільного життя; безпосереднє здійснення волі громадян в окремих галузях управління державою і суспільством.

В Верховна Рада - єдиний орган законодавчої влади в Україні, виразник суверенітету нації.

Вибори - визначений Конституцією України спосіб формування представницьких органів законодавчої влади та самоврядування.

Виборче право - система правових норм, що регулюють порядок утворення в Україні органів законодавчої влади, обрання президента, органів місцевого самоврядування та взаємовідносин між виборцями і виборчими органами.

Виборча система - система суспільних відносин, що існують у сфері формування складу представницьких органів шляхом виборів. Основні види виборчих систем - мажоритарна, пропорційна, змішана.

Виконавча влада - організація державновладної виконавчо-розпорядчої, підзаконної діяльності спеціально створеним апаратом для практичного здійснення завдань держави у господарській, соціально-культурній та адміністративно-політичній галузях.

Д Держава - особлива політико-територіальна організація, яка володіє суверенітетом, спеціальним апаратом управління та примусу і здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкової сили для всього населення країни.

Демократичний режим - здійснення державної влади з повним дотриманням основних прав людини. При цьому забезпечуються легальні можливості вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми тощо) і вільної діяльності різноманітних громадянських обєднань, що представляють інтереси громадян і впливають на формування та здійснення державної політики.

Депутатські повноваження - визначаються Конституцією та законами України для депутатів усіх рівнів, а також наказами виборців.

Держава - організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка, зберігаючи його цілісність та безпеку, здійснює керівництво ним в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами.

К Конституція України - Основний Закон України, що визначає її державний та суспільний лад, правову систему, проголошує і закріплює основні права і обовязки громадян, окреслює компетенції і повноваження законодавчої, виконавчої та судової влади.

О Опозиція - протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим, партія або група, що виступає врозріз з думкою більшості або з панівною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем.

П Парламент - виборчий законодавчий орган держави.

Парламентська опозиція - парламентська (депутатська) група чи фракція представленої у парламенті політичні партії або коаліція (обєднання, блок) таких партій, які не згодні з політичним курсом глави державиви та/або виконавчої влади і виступають проти певних принципових питань уряд, політики.

Політична опозиція - необхідний елемент політичної системи, що сприяє її ефетиквному функціонуванню.

У Уряд України - найвищий орган державної виконавчої влади.

Словничок юридичних термінів. /Укладач В. П. Марчук


Додаток В


Діаграма роботи парламентської опозиції